Кобиздохівські оповісті
Шрифт:
А народ у цей час приспівує:
Зять тещу взуває, Під спідницю заглядає. Як побачив чорного вовка - Ой, яка ж то теща ловка!Щоправда, зараз часто-густо чоботи міняють на будь-яке взуття, в залежності від сезону. А за часів планової економіки клятий дефіцит не одного зятя стромляв у халепу. Пригадую, знайомий молодий спеціаліст аж посеред зими зрозумів нарешті натяки коханої,
Ох, на нього ж теща зиркнула - аж солома задиміла!
Вертаємося до Петра Постригача. Він, щоправда, навколо тещі без особливої охоти вистрибував, але люди наполягали, тож мусив. Назавтра його разом із тещею викликали у райком партії. Отого висуванця - Утієвського - змінив товариш Марчучок. Важко повірити, але цей був ще дурніший… Знову таки, просимо всіх в Україні сутніх Марчучків не ображатися - він вам не родич і навіть не однофамілець, бо Марчучок несправжній. Але про це - десь за хвилину. Бо забуду одну дрібну подробицю: Петро ж по наївності своїй вирішив, що «перший» його з законним шлюбом поздоровлятиме, тому йшов майже радісно. І ще - от же пам’ять - мало не забув сказати: Петро в районі комсомолом командував, а його теща в райкомі партії працювала.
А щодо Марчучка, то загалом його родове прізвище було Марченко. Ну, прізвище як прізвище, нормальне. Він і в армію пішов Марченком, а вернувся Марчучком. Може, писар переплутав, а може, йому самому здалося, що так буде «какось по-руськи». Не в прізвищі справа, а в людині. А що то за людина була - я вам уже казав.
Марчучок напередодні з Києва повернувся, де удостоївся ласки слухати виступ самого товариша Маланчука про боротьбу з націоналістичними проявами. У чому вони, ті прояви полягають, наш районний секретар не дуже допетрав. Але те, що оратор російською мовою пояснення давав, збагнув в вирішив теж виключно нею послуговуватися. Глипнув на Постригача з тещею і замість «добридень» чи «здравствуйте» одразу на них:
– Так што ж ето ви, два комуністи, отак отлічились? Як це понімать?
– Не поняв, - ляпнув Постригач, мимоволі втрапивши у новий стиль.
– Ну, што ето ви на свадьбі антісовецькі танці танцювали?
– Які?
– перепитала здивована теща.
– Антісовецькі!
Молодий зять уже розкрив рота, щоб сказати, мовляв, він чув про антирадянську літературу, пропаганду, пісні і анекдоти, хоча особисто з цими мерзенними жанрами незнайомий. Але про антирадянські танці… Тут досвідчена теща нишком дала йому кулаком межи лопатки, щоб мовчав. І сама делікатно мовила:
– Ви, Оникію Химовичу, маєте на увазі,
– Да, іменно да. От еті ваші «чоботи».
Теща отетеріла, але промовчала, бо добре знала своє керівництво. А секретар Марчучок вів далі своє на отому, що вважав російською мовою, а безсмертний Федір Юрович Маківчук глузливо називав «малопорусское наречие».
– Нє, я не против танцов. Я і сам вальс люблю, польку там ілі што другоє. Но што ви взялись танцовать? Це ж позор!
– Так це ж «Чоботи», народний, так би мовити, звичай, - прорвався нарешті Постригач.
– От з етих ваших наче народних звичаєв
– Жовто-блакитного, - виправив Постригач.
– Голубий - то в ООН.
– Много знаєте! А ішо больше говорітє. На бюро говоріть будєтє. Вместе з тьощой.
Постригач замовк уже до кінця розмови, вражений перспективою прочуханки на бюро. А Марчучок, вичерпавши всі свої запаси руськоподібної лексики, перейшов на класичний суржик:
– Умна женщіна, член партії - і таке собі позволила! Ну, зять ваш, звиняюсь, дурак. Так потому шо молодой і в комсомолє. Но ви ж мали понімать, шо він не просто так пригав. Знаєте, шо про це люди говорять? Мені вже доложили: «Подивіться, як комсомол навколо партії скаче! Шо то привичка!»
За спиною Постригачевої тещі щось тупо гухнуло. Зомлів зять. Марчучок подлубався у носі, подивився спершу на палець, потім на непритомного комсомольського ватажка і до тещі:
– Забув спитать - чия то свадьба була?
– Та його ж, -кивнула теща на підлогу.
– А без нього там що - не могли обойтісь?
Тещу відкачували вже в районній реанімації.
Бабуся на ім’я Історія дуже полюбляє чудернацькі збіги. Взяти хоча б отого товариша Маланчука, якого намагався наслідувати наш районний дурень тов. Марчучок. Секретаря ЦК компартії України з ганьбою виперли врешті решт з партійного котлопункту. Передав куті дьогтю. Вже через два дні його бачили в похмурій черзі затятих алкоголіків, які нетерпляче чекали відкриття широковідомого київського винного магазину «Три сходинки». Це народна назва. Офіційно ж він називався просто «Вино». Зараз там затишний магазинчик «Оксамит України». Перший його господар, наш, до речі, земляк Микола Семенович Кришталь скаржився, що в перші тижні комерція йшла мляво. Довелося запросити священика, аби висвятив усі кутки і три сходинки. І діло пішло. Не інакше, як «привид комунізму» в особі покійного Маланчука відлякував до пори до часу чесних любителів культурної випивки.
А наш маленький маланчучок районного ґатунку, отой дурень Марчучок закінчив свою партійну кар’єру водночас із столичним «патроном». Один із кобиздохівських дядьків застав його «в амурах» зі своєю легковажною дружиною. Дядько, вочевидь, не читав шостої статті Конституції СРСР про керівну і рушійну силу КПРС в радянському суспільстві. Бо гнав номенклатурного бахура пужалном через усе село. А потім ще й штани відіслав доплатною бандероллю до вищих інстанцій з відповідним коментарем. Тов. Марчучка вигнали, а догану з Петра Постригача та його тещі зняли навіть без обговорення.
Кращі люди села
На стенді з такою назвою в маленькому музеї історії Кобиздохівки висіла з-поміж інших фотографія з підписом: „Сметана Анатолій Лукич, заслужений працівник культури УРСР. Київ”. А після війни Толя Сметана, по-місцевому Толік був у Кобиздохівці завклубом.
Батько його, старий Лука Сметана увійшов до історії Кобиздохівки двома жартами. Спочатку зганьбив батюшку, тобто, попа, а вже за радянської влади пошив у дурні самого секретаря повіткому.