Кобиздохівські оповісті
Шрифт:
Кобиздохівські невдахи довго крутили головами, лаяли на всі заставки африканські народні звичаї і підливали посірілому негрові в його чарку. Коли трохи заспокоїлися, перепитали - а що ж саме з отими його поливалками сталося?
– Не було їх у вагоні, - схлипнув невдаха з чорного континенту, - напевне, десь переплутали. Це не мій вагон.
Дядьки ще поспівчували, ще випили, а потім, аби бесіду підримати, поцікавились, а що ж там було замість тих поливалок.
– Труби, - сказав негр, - для газу. Нащо вони нам? Ми яєшню на піску смажимо.
Кобиздохівці миттю протверезіли.
– Чоловіче, - сказав
Негоціацію тут же скріпили залишками „кобиздохівської” і,не гаючи часу, звершили обмін. Земляк-машиніст не підвів, однак мафіозі мої полегшено зітхнули тільки виїхавши за межі Одещини.
– Не дуже добре ми зробили з отим їхнім Валєриком, - сказав дядько Гилюк те, що всі думали, - Де він у своїй Африці снігу візьме?
– А, не думайте над чужим горем, свого хватить!
– втішив його Тронц, - Світ великий, дорога довга. Доки допливе - роздивиться. А як роздивиться, то ще раз поміняється, а як ні, то політичного притулку десь попросить. А чого це ви його з кобиздохівським бугаєм порівняли?
– Та так, - усміхнувся дядько Гилюк.
– Згадав, чим він офіціантку перелякав.
За жартами і спогадами й не зогледілись, як вернулися додому, де в кожній хаті вже стояла новенька газова плита. Оскільки газифікація району в перспективі до 2005-го року не передбачалася, то цього добра в сільмазі було навалом.
Пошили в дурні
У блаженної пам’яті застійні часи обірвав би я свою оповідь на оптимістичній ноті і світлому видінні новеньких газових плит у кобиздохівських хатах. Бо те, що було далі, розповідати і сумно, і соромно.
Коли тебе одного шиють у дурні, то, звісно, радості мало. Та коли в дурні пошиють твою батьківщину, нехай таку маленьку і віддалену, як Кобиздохівка, то це й сприймається інакше, на рівні великого катаклізму, себто катастрофи. Щоб ви знали - сприймається навіть болючіше від того випадку, коли в ролі дурня виступає твоя велика держава Союз Соціалістичних Республік, хай йому…
Ну, а воно далі було так: хоч оті газовики гнали вперед, мов таксисти, яким за кілометраж платять, їх встигли, перехопити на широті мого рідного села і про все домовитися. Хлопці виявилися тямущі, зробили все швиденько, а головне - взяли недорого, переважно традиційними продуктами кобиздохівського експорту. Залишилося чекати урочистого пуску газу.
Хоча день був холодний і віяло добряче, настрій в усіх був на рівні. Його не зіпсувала навіть та обставина, що порив вітру змів зі стовпа над трибуною портрет Брежнєва і одягнув його оратору з центру, як те ярмо на шию. Але керівник не розгубився і, однією рукою позбувшись несподіваної прикраси, другою дав команду чиркнути сірником. І ще через кілька хвилин у оселях Кобиздохівки весело запалахкотіли голубі вогники - щоб ще через кілька хвилин тихенько погаснути без стороннього втручання.
Земляки мої, порадившись, вирішили, що так воно і має бути - спочатку газопровід відкрили для годиться, а потім закрили потихеньку і будуть доробляти вже по-людському. Скільки разів у нас таке було -
Почекали кобиздохівці газу місяць, два, три, а потім зібралися на компресорну станцію, що у сусідньому районі, спитати, що у них чути, бо в Кобиздохівці під отой газ на цю зиму майже ніхто палива не заготував, тому ставало сутужнуватенько.
Компресорники, люди, на відміну від трасовиків, солідні, без поспіху, на сільську громадськість, даруйте, витріщились:
– Кажете, за могорич в основну магістраль „врізалися”?
– Воістину так! За могорич і врізалися.
– Та ви що? Якби це було, то ваші плити б після включення через стінку чи стелю на груші б позакидало! Там же знаєте який тиск?
А чесні кобиздохівці не вірять: як же так, ми ж труби клали, могорич ставили…
Одне слово, почали компресорники з усіма пересторогами копати землю. І що б ви думали? За метри два від траси було закопано звичайнісінький газовий балон, а вже до нього причеплена вся кобиздохівська вітка. На скільки того газу вистачило, можете зрозуміти.
Всю цю епопею підсумував увечері голова Рохманчук на траурному засіданні під відомою грушею:
– Ото сиділи триста років, топили дровами, самогонку варили, цибулею торгували, то й треба було сидіти. А тут, бачте, мафії захотілося! То й маєте - ославили на увесь світ. Тронц, щоб ти оте гасло з сільради зняв, бо я, здається, сам таку суцільну газифікацію влаштую, що…
Монумент
Ще не відійшов у земляків моїх біль од невдалої газифікації всієї Кобиздохівки, яка поставила хрест на споконвічній мрії багатьох поколінь сельчан - дожити до комунізму, як накотилася нова біда. Спочатку маленька моя батьківщина до цієї мороки лише сяке-таке відношення мала, але потім знову встряв земляк і все перекапустив! Та ще й так, що позлітали перші голови району, і ті, що в області теж без ґуль не обійшлись.
Та що там область! По всьому світу виляски пішли. Моя однокласниця Бела Кремер, котра ще замолоду в Америку емігрувала і там вдало вийшла заміж - за трунаря, нещодавно написала: надіслала вона свого старешнького до американської академії художеств. Щоб, знацця, ввести сина в татів бізнес. Ну, там, навчити красиві надгробки робити. І от, уявляєте собі, в самій американській академії ту давню кобиздохівську історію сиві майстри різця своїм студентам викладають. А як дізналися, що мама Ізі - з Кобиздохівки, так йому залік „автоматом” поставили. Бо поважають наше село і нашу історію.
Все почалося з того, що тому борцеві за винятковий інтернаціоналізм, Марчучку, придурку маланчуківському, приперло звести в райцентрі монумент. Ну, не він перший такий дурний був. На ті смутні роки мода пішла - прикривати срамоту або урядовими нагородами, або меморіальними комплексами. А як вже на комплекс не тягли, то хоча б - монументом. Чим гірше справи йшли, тим вище перлися фігури, як окремі, так і в композиціях. Сама лише „бой-баба”, що коло Київської Лаври чого варта! Мільйонів, викинутих на вітер.