Кобиздохівські оповісті
Шрифт:
Я дуже довго не міг збагнути, чому за мої малолітні шкоди моя бабуся, українка з діда-прадіда, кляла мене „мишигіним”, аж доки, вже подорослішавши, не дізнався, що це не що інше, як єврейське „мишигоне” - навіжений.
Годинник із зозулею
До революції у Кобиздохівці жили не те щоб скромно, але існували певні забобони. Приміром, дуже довго не приживалися годинники. Бо до роботи будили півні, а особливо ледачих - гудок цукрозаводу. Тож справжній годинник,
Воно й непогано було Лейбі, що він один - немає конкуренції. А з іншого боку, коли годинник теж один, то як годувати сім’ю? Якщо годинник ходить добре, то це погано - хоч лягай і помирай. Коли він псується, і зозуля замість час кукати починає дурниці верзти, та ще й при попових дітях, то це добре. Лейбі є робота. Але як він зозулю до порядку призове, і вона буде те, що слід, співати, то з чого ж Лейбі жити? Га? Хто скаже?…
Отже, треба так ремонтувати, щоби годинник був, наче мала дитина після того, як її мама за шкоду лозиною потягне: ходив, як святий та божий, не так щоб і мало, але й не так щоб і довго - до наступної шкоди.
Але!… Як кажуть православні, не можна передавати куті меду, бо коли зозулю кепсько ремонтувати, то батюшка її викине і купить собі новий годинник. Що тоді накажете Лейбі? Тікати до повітового містечка? Там, щоправда, вісім годинників із зозулями і два кишенькових - у пристава та начальника пошти. Але ж і дев’ять годинникарів. До того ж, годинника приставу вони по черзі ремонтують безплатно, бо грошей навіть на хліб невистача, не те що на хабарі владі. А у начальника пошти справжнісінький хронометр „Павєл Буре”. Так він взагалі не ламається, антисеміт!
Ото й крутився бідний годинникар між професійною совістю і почуттям голоду. І бідна зозуля ламалася саме тоді, коли треба було, коли далі терпіти не можна, так їсти хотілося… Спасибі - батюшка не допетрав отої механіки!
Кобиздохівський священик, отець Варсифоній, усі Лейбині хитрощі, звичайно, бачив. І чесно брав гріх на душу, роблячи вигляд, що нічого не помічає. Бо ж куди йому, Лейбі дітися з отої „смуги осілості”, інакше як до вигону, а там праворуч.
І коли годинникар після чергової „імітації” тулився у отця Варсифонія на кухні, пригощаючись за роботу, батюшка виходив до нього і вони сиділи мовчки, двоє старих людей, бо що тут говорить і про що? Часом тільки Лейба зітхав і казав:
– Ой, Боже ж ти мій, Боже…
– Ой, вей, вей, - погоджувався батюшка.
Мошко-капіталіст
Що таке „жорна” або „круподерка” вже, здається, ніхто з молоді не знає. У наших дідів це був пристрій, щоб із зерна „дерть” для худоби робити, а як добряче впрієш, то й борошно на коржі. Складалася круподерка з великого круглого каменя, якого треба було крутити власними обома. Кажуть старі люди, що по незабутності вражень робота на жорнах дорівнювала лише праці на кінній косарці, прозваній в народі „лобогрійкою”.
Ось чому дехто з кобиздохівських євреїв заробляв на шмат хліба, мелючи людям на своїй круподерні. Особливо славилися жорна Мойсея Шварца, або по вуличному - Мошка. До речі, йому
Дружина у „капіталіста” була енергійна і балакуча, тому вічно ходила з позбиваними кісточками рук. Бо, знаєте, коли у хаті стеля низька, то важко жінці й поговорити по-людському. А ще вона свого Мойсея любила і дуже ним пишалась перед сусідами.
А тепер уявіть собі мого діда, сільського фельдшера Назара Степановича, флегматичну спокійну людину, з якої за увесь день і Мошкова Рива десяти слів би не витягла, не те що його баба Наталя. Однак ця незворушність не заважала дідові вправно лікувати всіх - і українців, і поляків, і євреїв, і родину пекаря-чеха і навіть невідомо як занесеного у Кобиздохівку лютеранина Верчика.
І от у обідню якраз пору, коли Назар Степанович, пахкаючи димом з величезної самокрутки, ніжно споглядав через вікно свою гордість - грядку з турецьким тютюном-самосадом, двері мало не зриваються з петель і в кімнату встрілюється Рива.
– Назар Степанович, - репетує вона щосили, - ой, бикицер, бикицер! Мій Мошко ногами меле!
Коли про когось у Кобиздохівці кажуть, що він „меле ногами”, то це однозначно, що бідоласі гаплик і жити лишилося лічені хвилини. Тому мій флегматичний дід зриває зі стіни фельдшерську сумку і летить навпростець до Мошкової мазанки, ламаючи, до речі, по дорозі дорогоцінний самосад… Людина ж ногами меле!
Влітає він у хатку і що ж бачить? Мошко справді меле ногами: змайстрував до своєї круподерки ніжний привід з педалями, крутить їх і блаженно всміхається від усвідомлення власної винахідливості. І ця радість людини, яка щось придумала і змайструвала, була такою непідробною, що дід розреготався і пішов додому - прив’язувати поламані стебла тютюну до патиків. Може вичухаються…
Одійшовши і підв’язавши тютюн, дід Назар дав Мошковій Риві практичний урок української філології, і тямуща жінка одразу зрозуміла свою неточність. Відтепер вона стояла на розі вуличок і кричала бабам, що несли зерно у крупорушку до конкурента:
– Не йдіть до Лейби, йдіть до мого Мошка! Лейба руками крутить, а мій Мошко дере між ногами!
Баби сміялись од такої реклами і пояснювали бідній Риві, що для такого діла у них свої чоловіки є.
Історія з демографією
Як я вже писав, до війни у Кобиздохівці жило чимало різного люду - крім українців і євреїв ще й поляки, кілька родин чехів, які й не пам’ятали - який вітер їх на Поділля заніс, і навіть українізований німець-лютеранин Верчик, який свою рідну мову знав кепсько, хоча й викладав її у місцевій школі…