Кобиздохівські оповісті
Шрифт:
Що таке ота Гертруда, чи хто така, Косупа так і не втямив, але думає, що так дочку великого начальника звать, а наш, місцевий, видать до неї сватався, щоб мати в столиці тестя. Не повезло чоловіку через оту платину!
Ну, колотило отак усіх з тиждень і нічого! Нема платини! Тоді позвали усіх будівельників, і найбільший начальник чесно сказав:
– Отак, люди добрі, другого каталізатора нам не дадуть, доки цього не знайдемо. Рано чи пізно випливе: кордони перекриті, армія піднята в ружжо, міліція не спить, решта організацій теж на посту. Тому коли знайдуть, матиме
Тут з залу й кажуть:
– Оце тільки й розговорів, що платина, платина, а ніхто не знає, як вона виглядає. Усе секрети від людей роблять. Так ви її й до комунізму не знайдете!
Інший начальник, мовчазний такий, головою покивав і пояснює:
– Така, вроді сітки, сіренька з півметра завширшки і в рулончик скручена.
І раптом наш земляк, малахольний Косупа і каже:
– А як людина оту вашу платину случайно взяла, по непорозумінню, то як?
У президії очі на лоба:
– Як це по „непорозумінню”? Ви що, дурнів з нас робите? Десять мільйонів по недорозумінню? Покажіть нам такого ідіота!
А Косупа своє:
– Ну, наприклад, на клітки з кроликами…
Начальство вже збиралося Косупі виписати десять діб за образу власті, аж тут товариш із КДБ, місцевий, з області, рукою начальників зупинив і спокійно каже:
– Так куди, ви кажете, платинову сітку збиралися пристосувати?
– Та на клітки з кроликами, - чисто сердечно визнав кобиздохівець.
– Я ж вам пояснюю: взяв по недорозумєнію. Йду, дивлюся: лежить - якраз по розмірам. І колір підходящий… Ну, я і взяв.
У таку геніально просту технологію „викрадення віку по-радянському” слідчі органи повірити так і не змогли. Дядько Косупа затявся на отому своєму: „Іду, дивлюсь, лежить, ну я і взяв…”
Невідомо, чим би все це для нього скінчилось, якби не виплив той напівзабутий уже факт дядькового перебування у психушці. Принагідно з’ясувалося, що він там і досі на обліку, тож якщо по правилам, то працювати на „об’єкті” йому не можна було ні в якому разі. Але хто ті правила хоч коли до кінця читав? Тому посадили Косупу в машину і в супроводі групи товаришів привезли на батьківщину. Під розписку про невиїзд.
Ну, а тим, хто недоглядів, як водиться, зірочки з погон поздирали і віддали тим, хто виявив особливу старанність у пошуках вкраденого „драгметалу”.
Сітка ця, виявляється, пролежала весь час пошуків у гуртожитку в Косуповій тумбочці. Зазирнути туди ні в кого розуму не вистачило. Думали, що то тільки в анекдоті мільйони в тумбочку кладуть… Але цей факт у остаточному звіті зам’яли для ясності.
Сітку припаяли в належному місці, але в якості каталізатора їй працювати так і не довелося. Доки на будові усували дрібні конструктивні недоліки та налагоджували і переналагоджували систему синтезу ректифікації, гавкнулась і відійшла в небуття головна система - соціалістична. На розпродажу її уламків дехто непогано нажився - куди твоєму дядькові Косупі з його кроликами. Платинову сітку загнали „за бугор” у першу чергу.
Народ
Поки я описував славетні діяння земляків моїх - українців з Кобиздохівки, поки шукав місця гонористим і запальним полякам, без яких історія мого села не зовсім й історія, то й не помітив одразу, як до мене увійшов ще один древній народ. Увійшов тихо ввічливо, але з властивою йому наполегливістю. Сів на лавці і чемно запитав:
– …Перепрошуємо, скажіть, будь ласка… Ви не скажете - ви не про Кобиздохівку, випадково, пишете? А, про Кобиздохівку! То це добре.
І замовк народ, вичікуюче дивлячись на мене своїми прекрасними біблейськими очима.
Драстуйте, люди добрі! Шолом вам! Переломимо навпіл сухий корж вашої маци і нашу черству проскурку. Бо хоч і церкви у нас різні, та Бог один, як би ми його не називали…
Недарма мого українського діда охрестили Назаром, майже як оте ваше святе місто.
На протилежному від лісу кутку Кобиздохівки, якраз над Верхнім ставом є місцина, яку здавна звуть Горбками. Зараз тут незатишно - кущі та бур’ян, а колись люди жили. Не одну сотню років. Аж до літа сорок першого, котре - тисяча дев’ятсот…
Коли прийшли у наше село євреї і оселилися на Горбках, історія не зафіксувала. Напевне, дуже давно, бо ніхто й ніколи їх тут чужими не вважав. Жили собі люди за своїми віруваннями та звичаями поряд з українцями, на одній землі, під одним сонцем.
Якихось міжнаціональних непорозумінь у Кобиздохівці не було. Борони Боже! Не без того, щоби покепкувати, то правда, але крім жартів - ні-ні!… Бо гріх зневажати людину лише за те, що вона не до церкви ходить, а до синагоги, і вихідний у неї не в неділю, а в суботу.
До правил кобиздохівського етикету входило знати, бодай сяк-так, сотні зо дві слів та речень з мови сусіднього народу. З роками ідиш так переплівся з українською, що можна було не раз почути, як дядько Іван кричить на свою благовірну Мотрю:
– Кіш мір єн тухес, стара відьмо!
А його сусідка Двойра тим часом криє свою непутящу дочку на всі заставки виключно на старослов’янському діалекті з домішками татарських запозичень.
Жарти жартами, але євреям у нашій „смузі осілості” жилося важкувато, бо трикляті закони імперії забороняли їм поратися хліборобською працею, а жити з чогось треба було. І дітей годувати. А їх у кожній мазанці було стільки, що на запитання:
– Гершку, а скільки ж оце у вас дітей?
Нещасний батько починав:
– Один, два, третя, четвертий, - потім змахував руками і підсумовував: - Ой, багато!
Одні і ті ж оркестрики грали „Фрейлекс” і „Маюфес”, „Гопака” і „Польку” - в залежності від обставин, а часом, коли музиканти занадто „на грудь” брали, то шкварили українсько-єврейське попурі, з однаковою затятістю обидва народи кляли управителя і пристава, однією дорогою везли в останню путь своїх рідних, тільки за вигоном шлях на цвинтарі розходився: єврейський був праворуч, а православний ліворуч і трошки далі…