Контррозвідка

Гуляшки Андрей

Вона нахилила голову вбік, немов читаючи невидимі рядки на чорному склепінні вогнища, і, трохи примруживши очі, почала:

Дівчино моя хороша, Хочу я тебе спитати, Відповідь дістати, Чи ти з неба впала, Чи з землі зростала, Що така ти гожа — Личко біле, брівки чорні, А щоки — як рожа.

Балабаниха помовчала, потім відвела очі від склепіння вогнища, подивилась Авакумові в обличчя і лукаво посміхнулась:

Ой ти, молодий юначе, Я з неба не впала, З землі не зростала — Народила

мене мати, Груддю годувала, Виноград давала, Вином напувала. Від молока личко біле, А від ягід брови чорні, Від вина в мене щоки, Як рожі, червоні.

Балабаниха нахилилася, щоб роздути вогонь, і її ситцева блузка широко розкрилась круг шиї.

— Мабуть, і ти була такою лісовою русалкою? — зауважив Авакум.

— А хіба тепер я погана? — стрельнула очима Балабаниха і натягла блузку на груди.

— Навпаки, тепер ти варта двох русалок,— засміявся

Авакум.

Він відчував, що очі його кажуть більше, ніж тре,а, тому позіхнув з виглядом стомленої людини, розпростав руки і підвівся.

— Невже ти залишиш мене? — спитала Балабаниха, дивлячись на нього сумними, здивованими очима.

— Треба,— сказав Авакум.— Обіцяв моїм приятелям-геологам.

Вона нічого не відповіла. Кинула неуважний погляд на вогонь, на казанок, що булькав на гаку, і ледь чутно зітхнула.

Авакумове серце стислося: посеред великої кімнати, святково освітленої яскравим полум'ям, Балабаниха цього вечора здавалася страшенно самотньою.

— Я можу не ходити,— сказав Авакум. Вона глянула на нього і лагідно всміхнулась.

— Іди, адже тебе чекають! Я швиденько поїм і ляжу спати. Навіщо тобі нудитися самому?

23

Ранок випав холодний і туманний. Авакум надів теплий пуловер і завагався: чому віддати перевагу — куртці чи плащу з глибокими потайними внутрішніми кишенями, де вміщувалося все найпотрібніше: лупа, кілька універсальних ключів, електричний ліхтарик, п'ятиметрова мотузка з гаком, косметична коробочка, бинт і окуляри.

Балабаниха вийшла.

Відчиняючи хвіртку, Авакум всміхнувся. «Від молока личко біле, а від ягід брови чорні, від вина у мене щоки, як рожі, червоні»,— згадав слова пісні і знов усміхнувся. А в серці, сам не знаючи чому, відчував якийсь невиразний, глибоко прихований жаль.

Цього ранку бай Марко Крумов пригостив його двома вареними яйцями і шматочком бринзи. Зайшла мова про квартири геологів. Коли Авакум засунув руку в кишеню, щоб дістати гроші, вусатий момчиловський метрдотель зневажливо махнув рукою.

–

Слухай, хлопче,— сказав він Авакумові,— навіщо завдавати клопоту собі й мені? У нас із твоїми друзями такай звичай: кожен на початку місяця, вносить авансом сотню, а я видаю йому записник. Відвідувач щодня записує те, що споживав, а коли настає тридцяте число, я підраховую: якщо передав грошей, повертаю, якщо недодав — беру різницю понад сто левів. І відвідувачеві зручно, і мені легше. Хочеш, домовимося так і з тобою?

Авакум знизав плечима. Йому було все одно.

Бай

Марко вийняв з-під прилавка кілька записників і подав йому. Це були дуже прості записники з аркушиками, розграфленими на квадратики. На обгортці першої книжки, яку Авакум розгорнув, було написано хімічним олівцем: «Кап. М. Калудієв». Половина сторінок у записнику була заповнена невиразним, аптекарським почерком. Друга записна книжка належала Кузманові Христофорову. Ця сумна і замкнута людина писала великими, гарно закругленими краснописними літерами. «Нізащо не подумав би, що в нього таке письмо»,— промайнуло в голові Авакума. Третя книжка належала Ічеренському. Його сильна рука писала чітко, але літери були дрібні, схожі на намисто. Кожний рядок скидався на разок дрібненьких пацьорків, який можна знайти тільки в сільській крамниці. «От і розгадай характер за почерком»,— усміхнувся Авакум і кинув книжки на прилавок.

Він поклав аванс, про який казав бай Марко, спитав, де живе плетільниця, і вийшов. Сіяв холодний, майже невидимий дощик.

Удова лісничого Марія жила за Ілязовим будинком, по той бік порізаного ярами і вкритого низенькими чагарниками й будяками пустиря, який відділяв центральну частину села від Верхнього кварталу. Пустир, місцями горбистий, місцями порізаний неглибокими ярами, заріс дрібним чагарником і будяками. Його перетинали кілька покручених стежок. Найкращою і найзручнішою була стежка, яка проходила повз будинок плетільниці Марії. Стрімко підіймаючись, стежка звивалась на південь і виходила на курний шлях, що вів у село Ликіте і оточував Зміїцю з протилежного боку.

Хата удовиці лісничого була низенька, як і більшість момчиловських будинків, цегляна, вкрита плитняком, але побілена, чиста, з вишиваними завісками на вікнах. Посеред подвір'я росла гілляста груша, під нею стояла широка лава, а біля хати рябіли квітами кілька грядок дикої герані та кучерявих жоржин.

Авакум постукав у двері раз-удруге, ніхто не відчиняв. Уже коли повернувся на стежку, побачив літню жінку, яка недовірливо дивилась на нього з-за сусіднього тину. Вона похмуро пояснила, що плетільниця пішла по молоко і повернеться не раніше як за півгодини.

Авакум знову пройшов через пустир, постояв на пагорбку, звідки Методій скочив на Ілязове подвір'я, і тоді помітив на пункті якесь незвичайне пожвавлення. Він обійшов огорожу і ступив на подвір'я, як належить, через хвіртку.

Під величезним берестом стояли двоє покірливих мулів, на яких геологи вантажили різноманітну поклажу. По суті, цією справою займались Ічеренський і капітан, а Кузман Христофоров стояв трохи осторонь, курив і неуважно дивився собі під ноги. Старшина Георгій і хазяїн мулів зв'язували мотузками довгасту паку.

— Куди лаштуєтесь, друзі? — спитав їх Авакум здивованим і трохи сумним голосом.— Якщо мене не зраджують очі, ви, певно, готуєтесь у далеку дорогу?

— Як ти догадався? — посміхнувся капітан і зсунув кашкет на потилицю.

Ічеренський наче не помічав присутності Авакума. Він зосереджено рився в торбі.

— Ідемо, голубе! — засміявся капітан і вказав рукою на південь.— Обов'язок кличе нас, як бачиш, до нових подвигів на ниві мирної праці.

— Ти всюди бачиш лише подвиги! — погрозив йому пальцем Ічеренський.— Чому забув крокомір?