Корабельна катастрофа
Шрифт:
І враз я повернувся до Беллерса. Він зблід, а в мене слова завмерли на устах, і я раптом запропонував сходити оглянути собор.
Поки ми ходили по собору, почався дощ, схожий на тропічну зливу. Небесне склепіння вергало громами та спалахувало блискавками, а усіх ринв безупинно хлюпотали потоки; ми брели до готелю по воді і промокли до рубця. Потім ми довго сушили одяг, прислухаючись до одноманітного шуму дощу. Протягом двох годин ми говорили на найрізноманітніші теми, аби лиш не мовчати; протягом двох годин я наполегливо вмовляв себе виконати свій обов'язок — і відкладав… Щоб якось підбадьорити себе, я замовив за обідом шипучого вина. Воно виявилося паскудним, і я тільки пригубив його, але Белдерс, який міг пити все підряд, із задоволенням вихилив усю пляшку. Безперечно, вино вплинуло на нього; безперечно,
Дощ хлющив як із відра, на вулиці не було нікого. Ніч була тепла, безвітряна, в темряві блимали ліхтарі, віддзеркалюючись у калюжах разом з освітленими вікнами. З шинку навпроти чулися звуки арфи й скорботний голос наспівував популярні матроські пісеньки про нічні вахти й прощання з рідним портом. Куди ж міг подітися мій Крутій? Найімовірніше, він подався в цей ліричний шинок — інших розваг тут не було. Того дощового вечора в Столбрідж-Мінстері було не веселіше, ніж у овечій кошарі.
Подумки я знову переглянув усі пункти, всі аргументи й докази майбутньої розмови (під час нашої поїздки я робив це не раз, як тільки залишався наодинці), і знову вони здалися мені непереконливими. Пригнічений, я почав роззиратися по кав'ярні, в якій сидів, довго розглядав похмурі мецо-тинто, що висіли на стінах, потім почав гортати залізничний довідник, а дізнавшися, яким поїздом можна поїхати із Столбріджа та за скільки часу можна дістатись до Парижа, я байдуже відклав його. Ілюстрований альбом-реклама місцевих готелів війнув на мене невимовним смутком, а коли я взяв до рук місцеву газету, то мало не розпустив сльози. Нарешті я розгорнув якийсь розважальний журнал і гортав його, вже не думаючи ні про що, протягом півгодини.
І раптом мене охопила нова тривога. А ще, як Беллерс накивав п'ятами? Що, як він саме тепер їде дорогою до Столбрідж-ле-Картью? А можливо, він уже приїхав туди і саме цієї миті ставить зблідному господареві вимоги впереміш із погрозами? Запальна людина, мабуть, кинулася б за ним у погоню, та хоч який я є — мене запальним не назвеш. Я відразу знайшов три поважні причини, що стримали мене. По-перше, я не був певен, що Беллерс утік. По-друге, мене зовсім не приваблювала тривала поїздка нічними дорогами, та ще й під таким дощем. По-третє, я не міг собі уявити ні того, як утраплю до Картью, ані того щоб йому скажу. «Одне слово, — мовив я сам до себе, — безглуздіше становище годі й придумати. Ти взявся не за свою справу. В Сан-Франціско ти був би при ділі, в Парижі ти був би щасливіший, а коли вже, божою немилістю, ти опинився в Столбрідж-Мінстері, то лягай, друже, спати — це найрозумніше з усього».
Коли я піднімався в номер, мені раптом сяйнула думка, що я давно вже міг би вжити якихось заходів і що тепер уже пізно: я міг би послати Картью листа, виклавши всі подробиці, описавши Беллерса, давши йому можливість або захищатися самостійно, або ж утекти, поки не пізно. Це був останній удар по моєму самолюбству, і я кинувся на ліжко, безжально картаючи самого себе.
Не знаю, котра була година, коли мене розбудив Беллерс, який увійшов до мене зі свічкою в руці. Він, мабуть, добряче хильнув, бо з голови до ніг був у грязюці, але здавався зовсім тверезим, і легко було помітити, що він ледве стримує хвилювання. Він весь тремтів, і поки ми розмовляли, по його обличчю раз у раз котилися сльози.
— Я благаю вибачити мене, сер, за цей пізній візит, — сказав Беллерс. — Я не виправдовуюсь. Мені нема виправдання. Я сам винен і покараний за це. Я прийшов до вас благати хоч якоїсь допомоги, інакше, боюсь, я збожеволію.
— Та що трапилося? — спитав я здивовано.
— Мене пограбували. Але я не виправдовуюсь. Я винен сам і справедливо покараний.
— О господи! Та хто ж міг пограбувати вас у такому містечку?
— Не знаю, — відповів Беллерс. — Навіть не уявляю. Я лежав у рівчаку безтямний. Це ганебне признання,
— А які у вас були гроші? — спитав я. — Можливо, пощастить їх простежити.
— То були англійські соверени. В Нью-Йорку я обміняв на них свої долари, дуже вигідно обміняв, — відповів Беллерс і раптом зойкнув — О боже, скільки я мусив гнути горба, аби зібрати їх!
— Так, золоті соверени не простежиш, — сказав я. — Треба, звісно, звернутися до поліції, але справа майже безнадійна.
— Так, — сказав Беллерс, — уся моя надія лише на вас, містере Додд. Гадаю, ви погодилися б дати мені позичку, мінімальну позичку, на дуже вигідних для вас умовах, але я волію за краще благати вашу людяність. Ми з вами зійшлися за незвичних обставин, тепер ви мене знаєте, ми вже… я хочу сказати, що ми майже друзі! Спонукуваний щирою симпатією, я відкрив вам своє серце, а це зі мною трапляється нечасто. І я гадаю… я вірю… я певен, що ви слухаєте мене співчутливо. Ваша доброта і привела мене до вас так непростимо пізно. Поставте себе на моє місце: як я можу спати… як я взагалі можу думати про сон, коли душу мою ятрить сумління та розпач? Але ж зі мною друг — так я насмілився думати про вас, і я підсвідомо кинувся до вас, як потопельник хапається за соломинку. О, я не перебільшую, навпаки, мені бракує слів, аби виповісти все, що я відчуваю. І подумайте лишень, сер, як легко вам повернути мені надію, а можливо, й здоровий розум. Невелика позичка, яку я поверну вам із найщирішою вдячністю! П'ятсот доларів цілком мені вистачить, — Беллерс утупився в мене вогнистими очима. — Влаштує й чотириста доларів. Врешті містере Додд, я обійшовся б і двома сотнями.
— А потім ви розрахуєтесь зі мною грошима Картью? Дуже вдячний. А тепер послухайте, щоб я скажу. Я згоден відпровадити вас на пароплав, заплатити за ваш проїзд до Сан-Франціско і вручити помічникові капітана п'ятдесят доларів, щоб він віддав їх вам у Нью-Йорку.
Беллерс слухав мене, як зачарований, обличчя його було напружене й хитре. Я міг несхибно прочитати на цьому обличчі прагнення будь-що обдурити мене.
— Що мені робити у Фріско? — спитав він. — Я вже не адвокат, а більше я нічого не вмію. Я не можу копати землю, я не можу жебрачити… — Він зробив паузу, як суддя перед вирішальним аргументом. — А вам же відомо, що я не один, мені треба думати й про інших!
— Я напишу Пінкертонові, — відповів я. — Він, мабуть, зможе підшукати вам якусь роботу, а поки що, протягом трьох місяців від дня вашого прибуття, він щомісяця першого й п'ятнадцятого числа виплачуватиме вам особисто двадцять п'ять доларів.
— Містере Додд, я не можу повірити, що ви не жартуєте! Невже ви нездатні оцінити обставини? Адже йдеться про тутешніх магнатів! Сьогодні в шинку я чув розмови про них. Саме лише їхнє нерухоме майно оцінюється в кілька мільйонів доларів, їхній дім славиться на весь окіл. А ви хочете підкупити мене якимись мізерними сотнями!
— Я не хочу вас підкупити, містере Беллерс, цю суму я вам жертвую, — заперечив я. — Я не збираюся сприяти вашим підступним замірам, але й не хочу, щоб ви померли з голоду.
— То дайте мені сто доларів, і на тому кінець! — вигукнув Беллерс.
— Я все сказав, погоджуйтесь, або нам ні про що розмовляти, — наполягав я.
— Стережіться! — вигукнув Беллерс. — Це ж дурість! Ні за що, ні про що ви наживете ворога! Попереджаю вас: ви нічого не доб'єтесь! — Він ураз знову змінив тон: — Сімдесят доларів… Лише сімдесят, містере Додд! Будьте ж милостиві, не віднімайте у мене останньої надії! Адже у вас добре серце! Згадайте, в якому я становищі, подумайте про мою нещасну дружину!
— Ви самі мали б подумати про неї раніше, — відповів я. — Я сказав усе, і мені хочеться спати.
— Це ваше останнє слово, сер? Подумайте, благаю вас! Зважте все: мої нещастя, небезпеку, що загрожує вам. Стережіться… Пожалійте мене… Зважте все якнайкраще, перше ніж дасте мені остаточну відповідь! — І Беллерс напівблагальним-напівзагрозливим жестом простяг до мене руки.
— Це моє останнє слово, — сказав я.
Раптом його обличчя жахливо змінилося. Його охопила нестримна лють, підсилена сп'янінням. Губи його скривились, він замахав руками і заговорив, уже не стримуючи шалу, весь тіпаючись у нападі хвороби святого Вітта: