Корабельна катастрофа
Шрифт:
Я боявся поглянути на нього, щоб мій погляд не виказав мого невтримного хвилювання; та сталося так, що не встигли прибрати зі столу суп, як ми познайомилися дуже природно, безпосередньо. Я ковтнув «Шато Сірон» — вина, смак якого давно забув, — і, не втримавшись, вигукнув (звісно, по-англійському):
— Яка погань!
— Так-так, страхіття, — обізвався Медден і додав: — Дозвольте, я наллю вам свого. Його тут називають «шамбертен», хоча це зовсім не шамбертен, але пити його можна, чого не скажеш про всі інші вина, які тут подають.
Я
— Ваше прізвище, здається, Медден? — спитав я. — Мені розказав про вас мій давній приятель Стенніс, я ще встиг зустрітися з ним сьогодні вранці.
— Дуже прикро, що він поїхав, — зауважив Медден. — Серед цих парубійків я відчуваю себе справжнім дідом.
— Моє прізвище Додд, — відрекомендувався я.
— Я знаю, — відповів він. — Мені сказала мадам Сірон.
— Яз Сан-Франціско, колишній компаньйон фірми «Пінкертон і Додд».
— Квартал Монтана, якщо не помиляюсь?
— Саме так.
Ми не дивились один на одного, але я помітив, що він нервово качає кульки з хліба.
— Мені подобається оця ваша картина, — сказав я. — Передній план важкуватий, але лагуна виписана прегарно.
— Кому ж це знати, як не вам, — погодився він.
— Так, я дещо розумію у… цій картині, — ухильно мовив я.
Запала довга мовчанка.
— Ви, здається, знаєте людину на прізвище Беллерс, чи не так? — озвався нарешті Медден.
— О! — вигукнув я. — То ви дістали листа від доктора Бркварта?
— Сьогодні вранці, — відповів він.
— Ну, з Беллерсом поспішати нікуди, — сказав я. — Це досить довга історія і досить безглузда, однак, гадаю я, нам є про що поговорити. Але чи не краще зачекати, поки ми залишимось на самоті?
— Я згоден, — відповів Медден. — Хоч і не всі молодики розуміють англійську, проте нам буде зручніше у мене в майстерні. За ваше здоров'я, Додде!
Отак незвично й несподівано познайомився я з Картью в товаристві тридцяти з лишком студентів-художників та напудрених панночок у халатах; велетень Сірон передавав тарілки над нашими головами, а його галасливі сини підносили нові страви.
— Ще одне запитання, — сказав я. — Ви впізнали мій голос?
— Ваш голос? — здивувався він. — А як я можу його впізнати? Я ніколи не чув його, адже ми з вами досі не зустрічались.
— І все ж до цієї нашої зустрічі ми з вами один раз розмовляли. Я поставив вам запитання, на яке ви не відповіли і яке з того часу я не раз ставив самому собі, маючи на це дуже вагомі причини.
Картью раптом зблід.
— О боже! То це ви тоді телефонували? — вигукнув він.
Я кивнув головою.
— Так-так… — суворо мовив він. — Тільки дуже великодушна людина здатна вибачити вам. Скільки ночей я не спав! Ті слова, почуті з трубки, відтоді свистять мені в вухах, як вітер в замковій шпарині. «Хто це був? Що це могло означати?» Мені здається, вони завдали мені більше страждань, ніж… — Він замовк і похмуро глянув на мене. — Хоча мене мало б непокоїти зовсім інше, —
— Очевидно, нас обох прирекла доля зводити з розуму один одного загадками, — відказав я. — Мені часом здавалося, що у мене ось-ось голова розколеться…
Картью засміявся своїм дивним смішком.
— Однак є люди, для яких ця справа ще таємничіша, — зауважив він. — Вони взагалі нічого не зрозуміли.
— Це ви про кого? — здивовано спитав я.
— Про судновласників, — відповів він.
— Ай справді! — погодився я. — А я про це й не подумав. Як же вони це пояснили?
— А ніяк, — відповів Картью. — Все, що трапилось, — непоясненне. Судновласники були небагаті, й вони об'єдналися в невеликий синдикат. Один із них тепер їздить у кареті, і про нього кажуть, що йому пальця в рот не клади, — він іще стане фінансовим верховодою. Другий на отриманий прибуток купив невеличку віллу. Але вони обидва геть спантеличені, а зустрічаючись, бояться глянути один одному в очі, як авгури.
Коли ми пообідали, Картью повів мене через вулицю до себе. Колишню майстерню Массона не можна було впізнати. На стінах висіли гобелени, кілька гарних гравюр, а також пречудові полотна пензля Руссо, Уїстлера, розкішний Кром, і навіть, як поклявся господар (я вірю йому), оригінал Тіціана. В кімнаті стояли зручні англійські крісла, кілька американських гойдалок і вишуканий письмовий стіл. На підносі стояли пляшки спиртного та содова вода, а у кутку за ледь піднятою портьєрою, я помітив складане ліжко та чималу ванну. Така кімната в селі Барбізоні вражала приїжджого не менше, ніж дива печери графа Монте-Крісто.
— Ну, — мовив Картью, — тут нас «ніхто не потурбує. Сідайте і, коли ваша ласка, розкажіть вашу історію.
Я виконав його прохання, почавши з того дня, коли Джім показав мені повідомлення в газеті «Дейлі Оксідентал», а закінчив епізодами з моряками та поштовим штемпелем Шайї.
Оповідь моя тривала довго, а Картью ще й перепиняв мене, розпитуючи про подробиці. Тож коли я закінчив, великий старовинний годинник в кутку вибив північ.
— А тепер, — сказав Картью, — настала й моя черга розповісти вам свою історію, хоча це й нелегко, бо вона огидна. А надто — мені. Ви здивуєтесь, як я ще здатен спати. Я вже розповідав її якось, містере Додд.
— Пані Енн? — спитав я.
— Ви вгадали, — відповів він. — І, правду кажучи, поклявся більше нікому її не розказувати. Але вам відмовити не можна. Ви за неї заплатили дуже багато, і я гадаю, що вона вас не розчарує.
По тій мові Картью почав свою оповідь, а коли він закінчив, за вікнами вже світало, в селі співали півні, і гурти лісорубів прямували до навколишніх дібров.
РОЗДІЛ XXII
УТРИМАНЕЦЬ