Корабельна катастрофа
Шрифт:
Я ніколи не дізнаюсь, чи показував містер Денмен свого альбома Беллерсові і чи спромігся Беллерс по стертому штампу розібрати назву містечка, але тепер це вже не мало значення. Я теж тепер знав те, що знав Беллерс. Я здобув те, задля чого приїхав до Столбрідж-ле-Картью, і моя зацікавленість марками враз безсоромно вивітрилась. Я негайно розпрощався із здивованим Денменом і, наказавши запрягати коня, взявся вивчати розклад руху поїздів та пароплавів.
РОЗДІЛ XXI
ВІЧ-НА-ВІЧ
І ось, неждано-негадано, я — в Барбізоні. Було близько другої пополудні, коли вулиці зовсім безлюдні: всі художники-трударі, пишуть
— Невже Стенніс?! — зраділо вигукнув я. — Кого-кого, а тебе аж ніяк не сподівався тут зустріти!
— Ще трохи, і ми не зустрілися б, — відповів він і заговорив віршами: — «Цар Пандіон помер, його прибічники в могилі». Так-так, нам тут місця нема, ми — прибульці з античності…
— «Були у мене друзі, товариші були», — процитував я у відповідь. Ми обидва були схвильовані до глибини душі: адже після стількох років несподівано зустрілися там, де колись так весело минала наша юність, тепер давня і прекрасна.
— Ти вгадав мої думки! — мовив мій приятель. — «Все сплинуло, усі в минуле відійшли…» Я тут пробув тиждень, і єдиною живою істотою, що впізнала мене, був Фараон. Ну й, звісно, родина Сірон та вічно молодий Бодмер.
— І ніхто не вцілів?
— З нашої геологічної епохи? Жоден! Це просто якісь античні руїни, а не Барбізон!
— І що за кочівники розбивають свої шатра серед цих руїн?
— Молодь, Додде, молодь. Квітуча, самовпевнена молодь. Це хуліганські зграї! І подумати лишень — ми ж, самі були колись такими! Як тільки Сірон не вигнав нас геть зі свого закладу!
— То, мабуть, ми були не такі вже й погані, — спробував я заперечити.
— Либонь, і так, — відповів Стенніс. — Тепер тут є ще один англієць, що може порятувати тебе від нудьги.
Ці слова нагадали мені про мету, задля якої я сюди приїхав і про яку ця випадкова зустріч змусила мене забути.
— І хто ж він? — спитав я. — Розкажи.
— Рятівник від нудьги? Ну, він дуже симпатичний добродій. Досить неговіркий, нуднуватий і ввічливий, проте дуже й дуже приємний. До того ж, він — щирий британець, простодушний брит. Боюсь, це трохи лоскотатиме твої заокеанські нерви. Хоча, з другого боку, ви повинні зійтися відразу. Він великий прихильник однієї з (пробач мені) найнеприємніших рис вашої великої республіки: він виписує й уважно перечитує купу американських газет. Я вже казав, що він чоловік простодушний.
— А які саме газети?
— Ті, що виходять у Сан-Франціско. Двічі на тиждень він отримує чималу пачку й перечитує, як Біблію. Це одне з його уподобань. Друга його вада — несусвітне багатство. Він найняв колишню майстерню Массона — пам'ятаєш, на розі? — розкішно умеблював її й живе там, утішаючись витонченими винами та мистецькими творами. Коли сучасні молодики вирушають у «Печеру розбійників» на пунш — адже ці огидні мавпи роблять усе те, що робили й ми (раніше я ніколи не помічав, наскільки по-рабському людина кориться традиціям), — так ось, коли вони рушають у «Печеру розбійників», Медден привозить їм туди кошик шампанського. Якось я сказав, що цього не варто робити, бо пунш — гарніший напій, але він відповів, що ці молодики віддають перевагу шампанському, і, мабуть, саме так воно і є. Він дуже добрий, дуже меланхолійний і досить безпорадний. О, мало не забув! Він малює. Він ніколи не вчився живопису, а йому вже давно минуло тридцять, і він малює картини.
— І як? — спитав я.
— Непогано, я б сказав, — відповів Стенніс. — Оце й дратує. Можеш пересвідчитись сам. Ось одна з них.
Я озирнувся. Я добре пам'ятав цю кімнату: столи, розставлені літерою «П», старий буфет, розбитий рояль, картини на стінах… Були тут відомі мені «Ромео і Джульєтта», «Вид Антверпена з річки», «Кораблі в замерзлій гавані», величезний мисливець, що сурмить у величезний ріг.
— Так, — мовив я, повертаючись до Стенніса, — тут щось є. А яка це місцевість?
— Так собі, фантазія, — відповів той. — Саме це мені й подобається. У більшості сучасних молодих художників фантазії не більше, ніж у слимака.
— Ти кажеш, його прізвище Медден? — розпитував я далі.
— Так, Медден.
— А він багато подорожував?
— Цього я не знаю. Про себе він майже не розповідає, все більше мовчить, покурює, посміюється, коли хто жартує, часом жартує й сам… Але його не назвеш цікавим співрозмовником — він просто приємний чолов'яга… Ні, — докинув Стенніс, — він тобі все-таки не сподобається, Додде. За вином ти полюбляєш добру бесіду, а він — нестерпно нудний.
— У нього великі русяві баки, як моржові бивні? — спитав я, пригадуючи фото Годдедааля.
— Звичайно, ні! Звідки ти взяв?
— А він часто пише листи? — провадив я.
— Не знаю… Що це з тобою? Чому це ти так зацікавився ним?
— Річ у тому, що я, здається, знаю цього чоловіка. Здається, він саме той, кого я шукаю, — мій брат, з яким я давно втратив зв'язки…
— Але ви не близнюки, я гадаю? — засміявся Стенніс. Тут до готелю під'їхав екіпаж, замовлений Стеннісом, і ми попрощалися.
До обіду я бродив полями. Мені хотілось побути на самоті, наодинці з новими почуттями, що опанували мене. Незабаром я мав зустрітися з чоловіком, голос якого, я колись чув і який протягом стількох днів переповнював моє життя нетерпінням і тривогою, змушуючи і вночі думати про нього. Тепер я стукався в його двері, і ми мали ось-ось зустрітися віч-на-віч. Нарешті я дізнаюсь про таємницю підміни корабельної команди.
Сонце хилилося все нижче над полями, і з кожною хвилиною, що наближувала нашу зустріч, я все більше втрачав мужність. Мене почали випереджувати втомлені селяни, що поверталися з полів. Коли я ввійшов до обіднього залу, він був яскраво освітлений, всі постояльці сиділи за столами, вже подали суп, усі невимушено перемовлялись. Я зайняв єдине вільне місце і незабаром збагнув, що напроти мене сидить Медден. Це був високий, ставний чоловік, у його темному волоссі де-не-де поблискувала сивина. Карі очі світилися добротою, щира усмішка відкривала гарні зуби. Одяг, старанно доглянуті руки, голос та манери видавали в ньому справжнього англійця, помітно вирізняючи з усього товариства, що зібралося за столом. Незважаючи на це, він, очевидно, почував себе тут як удома, і молодь, що гучно гомоніла довкола, явно симпатизувала йому. Його дивний сріблястий сміх звучав нервово навіть тоді, коли він сміявся щиро, і не в'язався з високою постаттю та мужнім, печальним обличчям. Протягом усього обіду цей неголосний сміх звучав постійно, мов дзвін трикутника в якомусь творі найсучаснішого французького композитора. Медден підтримував загальні веселощі не стільки власними жартами, скільки поведінкою. Видно було, що він приєднується до їхніх веселих бесід не тому, що в нього гарний настрій, а тому, що він людина доброї, чутливої душі і не звик заважати веселощам інших. Такий усміхнений смуток та вміння поводитись у товаристві ненав'язливо я помічав у старих відставних служак.