Короп по-чорнобильськи
Шрифт:
Місцевий рабин зібрав усіх євреїв у найбільшій синагозі. Довго мовчав. Нарешті хтось не витримав:
– То що ж сказав вам Господь?
– Що-що… у нас є місяць на те, щоб навчитися жити під водою.
Питаєте, чому бердичівський рабин виявився таким оптимістом? Зацитуємо одного з сучасників: “Після кожного великого дощу на вулицях Пісків і Гнилоп’яття вода з грязюкою сягала живота коней”. Тож, як ви зрозуміли, первісний досвід життя… ну майже під водою у бердичівський євреїв уже був. Залишалося його за місяць вдосконалити.
Виникає ще одне суттєве запитання: якщо в кожній єврейській хатинці в Бердичеві жило по дві-три сім’ї
Помирає старий єврей. Коло нього жінка, діти, родичі, сусіди. Остання подружня розмова:
– Сарочко, золотце, я тебе благаю: як я помру і мене будуть ховати, щоб ти від труни не відходила. Отак стань по праву руку і не відходь.
– Хаїме, про що ти! Хіба ж я тебе колись залишала?
– Сарочко, тоді у мене до тебе ще одне прохання: хай по ліву руку стане моя коханка Роза.
– Що? Роза? Ця хвойда? Зовсім здурів старий розпутник! Мало того, що я за твого життя її терпіла, так ще й разом за труною йти? А дулі!
– Саро, це моє останнє бажання, ти мусиш його виконати.
– Ну добре. Але знай - від такого похорону я не матиму жодного задоволення.
Звісно, отого Бердичева з його юдейсько-православно-старовірсько-католицько-протестантською громадою і з легким мусульманським акцентом уже давно немає. Вітри історії порозкидали хвацьких єврейських контрабандистів. Кажуть, що дехто з них виринув в ЧК, але то лише чутки. Разом зі своїми конторами і банками зникли легендарні бердичівські комерсанти. Подейкують, що нащадок одного з них, прибравши псевдонім Мавроді, на знак помсти поставив наприкінці ХХ століття всю єльцинську Росію раком на свої “піраміди”. А що, може бути! Стосовно бердичівського родоводу. То ще ті хлопці були. Продавали сліпим біноклі, глухим грамофони, а безногим велосипеди.
Невиправний Беня Лотман виринув після громадянської у Станіславі, що опинився тоді під Польщею. Продовжував і там натхненно партачити дамські креації, за що місцеві гонористі пані обламували об його голову парасольки і тягали до суду. У вересні 1939-го року прийшли визволителі зі Сходу і відібрали у Бені його бізнес. А в червні 1941-го прийшли визволителі з Заходу. І забрали у Бені життя.
Та що казати, коли навіть славетний Артур Рубінштейн, останній представник легендарної когорти Рубінштейнів-піаністів, після 50-річної перерви приїхав на гастролі в Радянський Союз, дав концерт у Києві, але так і не наважився бодай на годину завітати до своєї маленької батьківщини - Бердичева.
Хоча - з іншого боку цілком можливо, що Артур Рубінштейн вчасно пригадав, чим закінчились аналогічні відвідини для його колеги по мистецтву, ще одного блискучого представника російської школи піаністів Олександра Гольденвейзера. Це не анекдот, це навіть не оповістка. Це стенографічний опис факту.
Десь у середині 20-х років минулого століття Гольденвейзер, уже тоді музикант світової слави, вирішив дати концерт у Бердичеві. Цим він хотів вшанувати пам’ять своїх учителів, братів Антона і Миколи Рубінштейнів, засновників уже згаданої династії. Концерт, звісно, пройшов з величезним успіхом і одразу після нього крізь натовп шанувальників до Гольденвейзера проштовхалася акуратно, але скромно одягнена жіночка середніх років і сказала:
– Мосьє Гольденвейзер, вас зараз будуть запрошувати на вечерю найбагатші євреї Бердичева. Але такого гефілте фіш, як у
Гольденвейзер - чи то з поваги до дами, чи то з цікавості - запрошення прийняв. Гефілте фіш, себто фарширована риба і справді виявилася неперевершеною. (Від авторів– це на московсько-бердичівський смак, бо не куштував він фіш по-чорнобильськи). Маестро розсипався у компліментах, а господиня негайно скористалася цим для виховного моменту для цілого оберемка галасливої малечі:
– Діти, ви чули, що про вашу маму казала оця людина? А ви знаєте, хто це? Його всі знають, усі шанують, всі мріють побачити, а він прийшов до нас. Ізя, не колупайся в носі. Скажи: ти знаєш, хто до нас прийшов?
– Невже Ленін?
– жахнувся маленький Ізя.
Більше Гольденвейзер до Бердичева не приїздив.
Дореволюційний Бердичів офіційно мав лише один стратегічний об’єкт світового значення: станцію трансконтинентального телеграфу “Калькутта-Варшава-Берлін-Париж-Лондон”. Але що з того телеграфу візьмеш… пробачте, ми хотіли сказати: що на тому телеграфі заробиш? На щастя для місцевого єврейства була в місті ще одна установа, про яку не говорили вголос, але вся Імперія і Європа про неї добре знали. Ще на початку ХІХ століття в Бердичеві дислокували Південно-Західну митницю Російської Імперії.
Ви ж розумієте - де митниця, там і контрабанда. Але такої контрабанди, як була в сухопутному Бердичеві, не бачила навіть портова Одеса. Мало не до Першої Світової війни за визнанням поліцій усієї Європи саме Бердичів був фактичною столицею контрабандистів на схід від Збручу. Через кордон переганяли, перевозили і переносили все, що можна було вигідно продати чи принаймні виміняти - від коней (табунами) до кави (у великій кількості).
Знову-таки, початок століття, на австро-російському кордоні (станція Волочиськ) митний контроль. В купе вагону “Волочиськ-Бердичів” сидить єврей, тримаючи величезного, добряче напханого мішка. Митник до нього:
– Що в мішку?
– Харч для канарки.
– Покажіть.
Єврей показує - митник тетеріє.
– Так то ж кавові зерна. Хіба канарка таке їсть?
– Е, прошу пана, моя справа - привезти. А їстиме чи не їстиме -то вже її клопіт.
Іншої думки щодо природного розуму бердичівців притримувався київський генерал-губернатор Бібіков. Ось цитата з його реляції до Санкт-Петербургу: “За хабарі в Бердичеві роблять усе, що хочуть. Тут відмиваються мільйонні капітали, вкрадені у держави. Бердичів прикриває від суду будь-який злочин”.
Звісно, до такого веселого життя Бердичів дійшов не одразу. Першу половину ХІХ століття місцевий люд годувався з ярмарків. Проводили їх тут, всупереч поняттю, що ярмарок має бути раз на рік, - аж 10 щороку. Кожен тривав від десяти днів до двох тижнів. А продавці і покупці з’їжджалися не те що з усієї Імперії, а мало не з усієї Європи.