Короп по-чорнобильськи
Шрифт:
У відповідь він одержав наступну аргументацію:
– Ваш лист щодо боргу нас вельми і вельми здивував. Нагадуємо, що ви офірували нам п’ятдесят вагонів вугілля за півціни. Отже, пільги складають вартість двадцяти п’яти вагонів. Ми їх і замовили. А щодо решти - то вона нам сто років снилася! З повагою - і т.д.
У містечку десь на Галичині (якому конкретно - замнемо для ясності) помер голова кагалу, старий єврей, котрий виконував свої обов’язки чимало років. Община
– Так от, мої кохані, прибиті горем! Якщо ми вже зараз вчепимо у цьому залі портрет покійника, то цим благородним вчинком ми лише виконаємо наш святий обов’язок, який мали б виконати ще за його життя. Бо наш голова ще за життя заслужив, аби його повісили там, де він працював, тобто, на його робочому місці.
Старенький кантор чорнобильської синагоги видає заміж, скажімо так, не дуже юну дочку. А оскільки до обумовленої суми посагу, яку заломив вередливий жених, не вистачає чимало-таки грошей, то кантор звертається до кагалу з проханням видати йому зарплату за три роки наперед.
Кагал збирається, довго обговорює заяву кантора і нарешті доходить висновку, що вся ця справа вельми ризикована, беручи до уваги солідний вік прохача. Проте, кантор наполягає, аби його вислухали.
– Шановні, я вам все ж таки раджу спробувати. Бо що таке три роки? Якщо я проживу цей строк - то ваше щастя. А якщо помру - то моє щастя.
Рабин розповідає голові кагалу, що помер один із членів общини - порядний, молодий єврей. Громадський діяч здивований:
– Як це - помер? Щось я не чув, аби він хворів.
– З голоду помер, та й усе.
– Ребе, то неможливо. Якби він звернувся до мене, я би негайно попросив у кагалу про допомогу.
– Напевне, він посоромився.
– Ну, тоді, ребе, вважайте, що покійник помер від сорому. Я ж вам казав - у нашій общині жоден єврей від голоду не вмирав і не помре!
Перед Першою Світовою війною до Погребища завітав дуже багатий земляк із самого Санкт-Петербургу. Ну, звичайно, всі прибігли, хто подивитися, а хто зі значно серйознішими намірами. Проте, до високого гостя нікого не пускають. Бо спочатку має ввійти депутація кагалу і, звичайно, рабин.
В останню секунду під самими дверима голова кагалу виловлює з-поміж достойних євреїв такого собі Мотьку Хабада, місцевого ледарюгу, розбишаку і скандаліста.
– Мотька, ану киш звідси! Не плутайся у людей під ногами, бо заробиш!
– Що?
– обурюється в свою чергу Мотька.
– Та ви ще не знаєте, хто я такий! Графиня Вишнєвська сказала, що не пожаліє тисячу рублів золотом, аби хоч один раз глянути на мене.
– Не верзи дурниць, мишигоне! Графиня Вишнєвська сліпа від народження.
– От тому б і не пожаліла.
Історія
– Ребе, ми вже придумали, куди діти оті 200 рублів, що вам подарували!
– Придумали? І куди?
– Треба поставити нову огорожу навколо нашого цвинтаря. Бо в старій стільки дірок, що свині й собаки позалазили туди і хазяйнують. Як не зробимо паркан, то вони нам усі могили перериють.
– Я згоден, що паркан треба міняти. У мене от тільки одне запитання: від кого свині і собаки так швидко дізналися про ті 200 рублів?
Якось так склалося, що між Першою і Другою Світовими війнами керівництво кагалу у Станіславі (нині Івано-Франківськ) складалося переважно з людей неосвічених і малокультурних. Ну, що поробиш, буває і таке… Тому, коли до кагалу надійшла петиція від громадськості з проханням профінансувати общинну бібліотеку, більшість членів ради висловилася проти. (Щось це нам нагадує, але розвивати тему не будемо, бо коли сідали писати цю книгу, між собою домовилися: ніякої політики і ніяких натяків, - авт.)
І тоді попросив слово бібліотекар, відомий єврейський письменник та історик Рувім Фан. І розповів отаку оповістку:
– З одного українського села, що на Сході, втік піп. Невідомо, що він там накоїв, але зник дуже спритно. Переодяг у рясу п’яного дядька, що спав попід тином, натяг на себе його свиту - і дай Бог ноги!
На ранок дядько прокинувся, протер очі, смачно позіхнув, глянув на себе… і миттю протверезів.
– О, Господи! Наче ж не сплю, то чого ж на мені попівська ряса?
Ущипнув себе - не допомогло. Ляснув два рази по пиці - теж не подіяло.
– Все, допився, - вирішив дядько.
– Пройдуся селом, може, вивітриться.
Тягне ноги вулицею і очам своїм не вірить - мужики перед ним брилі знімають, баби до ручки прикладаються. Став він на перехресті і каже:
– Хто зна, а раптом чудо якесь трапилося? Старі люди розповідають, що колись і не таке бувало. Але зайва перевірка не завадить. Чекайте! Отут у кишені трішки дрібних завалялося, то я замість шинку піду зараз до крамниці і куплю собі псалтир. Якщо я за ніч ще й читати навчився, то я точно справжній піп.
Пішов до крамниці, купив псалтир, вийшов на вулицю, розгорнув, глянув - жодної літери прочитати не може. Аж тут повз крамницю у фаетоні сам повітовий начальник проїжджає. Зобачив дядька і кричить на ходу:
– Добрий день, батюшко!
Ще й рукою помахав. Тоді дядько надувся і сказав:
– А ну вас всіх к бісу, люди добрі. Якщо вже сам повітовий начальник мені рукою махає, то я поза всякими сумнівами - батюшка. А те, що я не вмію читати - то дурня. Це лише означає, що всі попи не вміють читати.