Крах чорних гномів
Шрифт:
Такий “крайній випадок” настав тепер.
Спочатку Карл думав доручити розшуки фельдфебеля Реханові, але відмовився від цього. Хто його зна, як обернеться з Руді! Кремер не сумнівався: в разі чого оберштурмфюрер викладе все, що знає, на першому ж допиті.
Через Рехана Кремер з’ясував лише номер телефону приймальні коменданта. Подзвонив і попросив покликати фельдфебеля Штеккера.
— Штеккера? — перепитали на тому кінці дроту, і Карл злякався: невже марні всі його сподівання? — Одну хвилину, переключаю.
Хрипкий
— Фельдфебель Штеккер слухає.
Кілька секунд Кремер не міг вимовити жодного слова.
— Я слухаю вас! — знов загуло в трубці.
— Фельдфебель Штеккер, — нарешті почав Карл, — мене просили передати вам привіт від фройляйн Кетхен.
Тепер замовкли на тому кінці.
— Фройляйн просила передати вам, що й досі вважає себе в боргу за копірку.
— А-а… Це така дрібниця, про яку слід уже давно забути…
— І все ж вона просила мене передати вам невеличку посилку. Де я можу зустрітися з вами?
— Хвилинку, — зрозумів Штеккер, — ви зможете сьогодні о шостій годині бути на площі Єдності біля кінотеатру “Одер”?
— Звичайно.
— Я чекатиму на вас біля входу.
Кремер побачив фельдфебеля, лише підійшовши до самого кінотеатру. Зупинився поруч, зробив вигляд, що розглядає афішу.
— Фельдфебель Штеккер? — запитав.
Той ледь помітно кивнув.
— Я від Катрі.
— Ідіть за мною. На відстані, — не повертаючи голови, мовив той.
Штеккер простував не поспішаючи, роздивлявся довкола. Несподівано завернув на зруйновану бомбардуванням вулицю і, обравши зручний момент, югнув у руїни. Навіть Карл не помітив, як він зник. Першої миті розгубився, та все зрозумів, почувши тихий свист з-за купи цегли і пошматованого бетону.
Фельдфебель постояв з хвилину, спостерігаючи за вулицею, і лише після цього зробив Карлові знак слідувати за ним. Спустились у темний, вогкий підвал. Фельдфебель присвітив ліхтариком.
— Чудове місце для зустрічей, — сказав напівіронічно-напівсерйозно. — Головне: звідси є вихід на іншу вулицю. Що хотіла передати мені фройляйн Кетхен? І чим ви можете довести, що саме вона послала вас?
— Катря казала вам, що має нареченого?
Штеккер кивнув.
— Він перед вами власною персоною.
— Докази?
— П’ятдесят четверту стрілецьку дивізію передислоковано у район Житомира. Одинадцятий танковий корпус відведено для переформування. Четвертого червня в район Шепетівки прийшло два ешелони з танками. Мені відомо, хто передавав Катрі цю інформацію. Які ще потрібні докази?
— Вистачить. Навіть забагато… — Кремерові здалося, що фельдфебель сміється. На мить спалахнув ліхтарик, вирвавши з темряви саморобну лавку: дошка, підперта цеглинами. — Сідайте.
Сіли. Штеккер витяг сигарети, запропонував Карлові. Мовив просто:
— Ніколи не гадав, що ви розшукаєте
У Карла стислося серце. Що робить зараз Катруся? Зазирнути б у рідні очі!
— Катря нині в Москві, товаришу Штеккер, працює в шпиталі. Ну, а вас я розшукав, сподіваючись на допомогу. Мій дзвінок не завдав вам клопоту? У вас все гаразд, не було ніяких ускладнень?
— Коли б вони були, ми не сиділи б тут, — ображено відповів Штеккер. — Я ніколи б не дозволив собі зустрітися з вами.
— Пробачаюсь, але…
— Ви маєте рацію, товаришу, — раптом повеселішав фельдфебель, — у нашій справі обачливість лише на користь. Дуже радий познайомитися з вами. Є кілька цікавих повідомлень, які згодяться для вашого командування.
— На жаль, — зітхнув Кремер, — я зараз утратив зв’язок.
— Що ви кажете! — засмутився Штеккер. — А я думав…
Карл торкнувся ліктя фельдфебеля:
— Мені хотілося б обговорити з вами одну справу. Можливо, щось порадите…
Розповів про підземний завод і завдання, яке, власне, й привело його сюди.
Штеккер довго мовчав, попихкуючи сигаретою. Карл не квапив його. Нарешті фельдфебель заговорив:
— Я знаю про цей завод… Не можу не знати, — усміхнувся, — бо ешелони з пальним проходять через наш вузол. Неважко здогадатись, коли щодня — ешелон порожніх цистерн до маленької станції, а звідти — повні… Тут і дитині зрозуміло… Але ж об’єкт під землею і підходи до нього суворо охороняються. Проникнути туди важко, я б сказав, неможливо. Працюють на заводі в’язні концтабору, самі розумієте, як їх обшукують, перш ніж спустити під землю. Цим шляхом вибухівку на завод не доставиш…
Штеккер знову замислився.
— Я сподівався, — почав Карл, — через вас встановити зв’язок з рухом Опору. Можливо, ваші товариші мають контакти з антифашистами табору, звідки беруть робітників на завод. Ці товариші підказали б нам вихід.
— На жаль… — похитав головою Штеккер. — Звичайно, коли не знайдемо нічого ліпшого, доведеться скористатися і з цього. Але в мене виникла ідея… Розумієте, тут біля міста розташоване робітниче селище. Залізничний вузол і шахти потребують робочої сили. А на основі старих, закинутих шахт і створено цей клятий завод. Здогадуєтесь?
— Трохи…
— Я познайомлю вас з одним чолов’ягою. Гадаю, він стане нам у пригоді. Вас влаштовує зустріч тут післязавтра о шостій годині?
— Так.
— Виходитимемо іншим ходом. Запам’ятали, як потрапити сюди?
— На все життя.
— Ну, це занадто… На місці цих руїн ми поставимо нові будинки… — Штеккер рушив до виходу. Вже на вулиці знайшов за потрібне пояснити: — За фахом я муляр, руки, знаєте, знудьгувались за справжньою роботою.