Крах чорних гномів

Самбук Ростислав Феодосьевич

Фон Вайганг, хоч грав погано, але любив іноді посидіти з підлеглими за зеленим столом. Цим він, по-перше, доводив свою демократичність, по-друге, лоскотав собі нерви. За натурою групенфюрер був азартною людиною, та балансування на службових сходинках навчило його тримати себе в руках.

Після розмови в алеї гномів він, як і попереджав, досить стримано ставився до Кремера, уникав залишатися з ним наодинці і взагалі по можливості був підкреслено байдужим до нового мешканця вілли. Фрау Ірма, навпаки, носилася з Карлом і була одержима

ідеєю поєднати Кремера з Ернестіною Краузе. Правду кажучи, вона вже добре набридла Карлові, та він був завжди люб’язний і привітний з господинею, розуміючи, що в цьому домі лише вона по-справжньому добре ставиться до нього і це створює навколо його особи атмосферу доброзичливості, нехай і показну. На більше Кремер поки що й не розраховував.

Дивні стосунки склалися в Карла з Шрікелем. Зовні вони були друзями. Мало не кожного вечора сідали за традиційний бридж, гауптштурмфюрер привітно всміхався до Кремера при зустрічах, одного разу Карл навіть випадково підслухав, як той хвалив його в колі близьких знайомих фон Вайгангів. Та все ж якась невидима перепона стояла між ними.

Пам’ятаючи настанову фон Вайганга, Кремер контролював кожне своє слово в розмовах з Шрікелем, свідомо обминав теми, пов’язані з роботою гауптштурмфюрера. Якось навіть обірвав одного з його помічників, коли той у його присутності завів розмову про документи, що мали надійти і десь затримались.

— Я просив би вас, — сказав, — перенести цю розмову в інше місце. Не люблю, коли втручаються в мої справи, і сам намагаюсь триматися подалі від того, що не стосується мене.

— Унтерштурмфюрер якраз не казав нічого секретного, — підтримав Шрікель свого помічника, — та я згоден з вами, гер Кремер. Кожен повинен цікавитись лише своїми справами.

Одного вечора Карл, нудьгуючи, вийшов до саду подихати свіжим повітрям. Зупинився на червоній доріжці біля гнома-філософа. Недавно Кремер з подивом відчув, що його тягне до цих чорних чоловічків. Учора він знайшов у тайнику записку від Ульмана, зрадів і сів біля карлика, який сміявся, взявшись руками за боки. Сьогодні важкі думки не залишали його — зупинився проти гнома-філософа. Карлик наче казав: не хвилюйся, все влаштується, бери з мене приклад, набирайся терпіння.

“Тобі добре, — заперечив Карл. — Уже двісті років дивишся на світ. Що для тебе день чи два? А два дні — два ешелони…”

“І все ж життя вічне, — вів мовчазний діалог гном. — Я пережив чортзна-скільки війн, бачив переможців і переможених — і що? Ось так, як і сто років тому, небо голубіє над світом. Нічого не змінилося, та й що може змінитися?”

“Дурню ти, дурню! Старий сибарите й відлюднику! Поставити б тебе десь у концтаборі, не дивився б так спокійно. Не витримало б твоє бронзове серце…”

Карлову розмову з гномом- перервали досить нетактовно:

— Ці чорні гамадрили діють мені на нерви, — сказав хтось за спиною. — Групенфюреру вони подобаються, а я переплавив би їх на метал. Все ж якась користь!

Кремер

озирнувся й побачив Шрікеля.

— Мені вони також подобаються! — відповів з викликом.

— Хочете сказати, що поділяєте думку групенфюрера, а не мою? Воно, звичайно, певніше…

— Не робіть з мене дурника, Шрікель! — грубо обірвав його Кремер. — Я не звик грати такі ролі!

Гауптштурмфюрер відступив на крок, обличчя пересмикнулось, та наступної миті він уже всміхався, як завжди, доброзичливо.

— Ну, чого ви скипіли?..

Кремер різко повернувся й хотів піти геть, та Шрікель не пустив його.

— Пристаньте до нас у спілку, — запропонував. — Сьогодні субота, і ми вирішили трохи відпочити.

— Але ж фрау Ірма чекатиме на мене, — спробував заперечити Карл, хоч йому дуже хотілося прийняти запрошення: коли ще трапиться нагода проникнути до таємничого флігеля!

— Я щойно звідти, — махнув рукою в бік вілли Шрікель. — У фрау Вайганг — мігрень.

— Ну, коли так… — нерішуче почав Кремер.

— Жодних вагань, — підхопив його під руку гауптштурмфюрер, — сьогодні ви в нашому розпорядженні.

Флігель був двоповерховий; на першому поверсі жили Шрікель і два його помічники. Одного з них — лисого флегматичного унтерштурмфюрера Мюллера — Кремер знав добре: він був їхнім постійним партнером по бриджу. Другого, молодого, з нахабними очима, Шрікель відрекомендував:

— Шарфюрер СС Дузеншен.

Шарфюрера в домі фон Вайгангів не приймали — мабуть, фрау Ірму не влаштовував його унтер-офіцерський чин, — але у флігелі він тримався на рівних, і Карл зрозумів: Дузеншен — повноправний працівник канцелярії Шрікеля.

У великій кімнаті, яка правила за вітальню, стояв накритий стіл. Видно, есесівці не звикли обмежувати себе — на столі стояли пляшки з ромом і коньяком, французькими лікерами й винами, тарілки з ковбасою, шинкою, смаженою рибою, всілякими консервами…

— Почекаємо хвилин п’ять — десять, — звернувся до Карла Шрікель. — Без жіночого товариства якось не йде… Хлопчики-пустуни запросили дівчат…

Машина з жінками під’їхала з боку господарського двору, куди виходив чорний хід флігеля. “Хлопчики-пустуни” не відзначалися оригінальними смаками: їхні знайомі якщо й не були з кадрів офіцерського борделю, то з успіхом могли претендувати на заміщення в ньому вакантних посад.

Побачивши, як поморщився Кремер, гауптштурмфюрер став виправдовуватись:

— Життя є життя, й іноді хочеться розвіятися, та й не всім випадає, — не втримався, аби не вколоти, — водитися з такими чарівними особами, як фройляйн Краузе.

Карл розсердився, але відразу погасив роздратування. “Він має рацію, — подумав. — Залицяння Карла Кремера до фройляйн Краузе — така ж проституція. Особливо, коли дивитися збоку”.

Відповів спокійно:

— Мені б не хотілося, аби хтось подумав, що я — святенник.

Шрікель ударив його по плечу, голосно зареготав: