Крах чорних гномів

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Дурненький, іди сюди, — кивнула йому Еммі. Карл плюхнувся на тахту поруч з нею. Знову насварився пальцем.

— І нічого я тобі не скажу…

— Не хочеш, не треба, — притулилась до Кремера дівчина, — мене це зовсім не обходить. Хоча я не вірю, щоб фон Вайганг отак просто симпатизував тобі…

— А хто сказав, що просто так? Групенфюрер у мене ось де! — Кремер хвалькувато підніс кулак.

— Ну!.. — недовірливо підняла брови Еммі. — Ніколи не повірю…

— Точно! — вигукнув Карл. —

Але це секрет…

Дівчина блиснула очима. “Потрапила рибка на гачок”, — торжествував Кремер. Присунувся до Еммі, прошепотів їй на вухо:

— Групенфюрер залежить од мене. У нас ділові стосунки і…

— Е-е… — махнула рукою дівчина, — це неправда.

— Їй-богу, — поклявся Кремер. — Він вважає, що брильянти та інші коштовності — краще, ніж акції.

— Мені так хотілося б мати перстень з діамантом. — Еммі зазирнула Карлові у вічі, і він зрозумів: дівчина повірила.

Але чи повірить Шрікель? Зрештою, Карл зробив усе, що міг. Лишалося тільки дограти роль. Що б на його місці зробив справжній Кремер?

Карл поморщився, але пообіцяв:

— Буде тобі перстень, мила…

Потягся, щоб обійняти дівчину.

— Чекай, я зараз…

Еммі легко відштовхнула Карла, зіскочила з тахти. Кремер промимрив щось невиразне, ткнувся обличчям у подушку, заплющив очі й удав, що відразу заснув. Чув шелестіння сукні, потім Еммі клацнула вимикачем, сіла на тахту, погладила його по щоці. Карл не поворухнувся, а коли дівчина притулилася до нього, невдоволено пробуркотів щось невиразне й повернувся обличчям до стіни.

Знову клацнув вимикач.

— П’яна свиня!.. — вилаялась Еммі. Зашелестіла сукня, грюкнули двері.

Карл посовався на тахті, зручніше вмощуючись, і скоро заснув.

Вранці його розбудив Шрікель. Карл заблимав, огледівся довкола і спитав:

— Де я?

— У нас в гостях… — засміявся Шрікель.

— Голова болить… — поскаржився Кремер. — У вас нема таблетки?

— Чи не краще?.. — гауптштурмфюрер потягся до пляшки з вином.

Карл з огидою скривився.

— Не можу навіть дивитись, — признався. — Дайте таблетку.

Шрікель вийшов. Карл уважно оглянув себе. Все, як треба: штани пом’яті, краватка розв’язалася, піджак валяється на підлозі. Почувши кроки гауптштурмфюрера, згорбився, спершись на долоні.

— Ну й вигляд у вас! — посміхнувся Шрікель.

— Нічого не пам’ятаю, — промимрив Карл. — Напився, як свиня.

— Пусте. Усі вчора перебрали.

— Я не бешкетував?

— Навпаки, були дуже ввічливим кавалером, і фройляйн Еммі просила…

— Стривайте, — перебив його Карл, — здається, я почав залицятися до неї?

Гауптштурмфюрер зміряв його пильним поглядом:

— Чомусь вона розгнівалась… Що трапилося?

Кремер провів

долонею по чолу.

— Нічого не пам’ятаю, — відповів. — Повне провалля в пам’яті. Можливо, я дозволив собі зайве…

— Не страшно, — зневажливо махнув рукою гауптштурмфюрер. — Компанія інтимна й дівчатка без претензій. Плюньте.

Карл побачив: Шрікель тримається з ним зовсім по-іншому. Уже поінформований. Ось вона — влада грошей. Варто було гауптштурмфюреру дізнатися, що Карл займається крупними грошовими операціями, — і зовсім інше ставлення.

— Хочете подивитися на шедеври мистецтва? — запропонував Шрікель.

Кремер вагався лише півсекунди. Безнадійно махнув рукою.

— Мені глибоко гидкі зараз усі шедеври світу, — мовив плаксивим голосом. — Іншим разом.

— Тепер я вірю: ви справді нахлющились, — гауптштурмфюрер зареготав.

Повертаючись додому, Карл мало не стрибав од радості. Готуючи яму для Кремера, Шрікель сам потрапив до неї. Залишалося з’ясувати, чи брехав він, говорячи про евакуацію творів мистецтва. Ясно лише одне: ні він, ні Мюллер, ні той Дузеншен — есесівець з обличчям убивці — не розуміються на живопису. Правда, вони можуть займатись виключно організаційними справами. Недарма ж Шрікель пропонував Карлові подивитися на якісь шедеври — отже, картини є…

Кремер враз зупинився. А якщо картини — лише димова завіса?.. Відвертість Шрікеля, підозріла. Гауптштурмфюреру дуже хотілося, аби Карл повірив йому, — навіть запрошував подивитись на шедеври. В усякому разі слід робити вигляд, що він не сумнівається в щирості Шрікеля.

День минув у чеканні. Карл нікуди не виходив із своєї кімнати, валявся на канапі, удаючи хворого. Від обіду відмовився. Здогадувався: Шрікель цікавитиметься ним, і робив усе, щоб у гауптштурмфюрера не виникло жодних сумнівів.

Біля п’ятої Кремер вислизнув на вулицю. Не пішов до зупинки автобуса, а побродив гаєм, що починався за віллою Вайганга. Трохи підмерзло. Опале листя шурхотіло під ногами, на калюжах дзвеніли тонкі крижинки. Впевнившись, що ніхто за ним не стежить, Карл зупинив автобус уже за зупинкою: від сьогоднішньої зустрічі з Ульманом залежало надто багато, а береженого і бог береже…

Не встиг ще Кремер заховатися в закапелку, як почув кроки на сходах. Ульман, ідучи, спирався на слизьку цегляну стіну. Старий вивчив цей хід так, що не потребував світла: вісім сходинок, п’ята й сьома розбиті. Поворот, і ще десять. Купа битої цегли, вузька щілина замість проходу, ще чотири сходинки… Не здригнувся, коли Карл освітив його ліхтариком. Упевнившись, що перед ним Кремер, мовив пошепки:

— Можу порадувати вас… Ми висадимо в повітря цю бензинову крамарку… Але треба до біса вибухівки…