Крах чорних гномів
Шрифт:
Як тобі зараз, Вандзю? Де ти?
— Мішок з вибухівкою залишиш тут поблизу. Побачиш невеличку печеру..
Пан Тадеуш знає — це Вєтров говорить йому. Мовчки бере мішок, мотику — і повзе. Повзе, автоматично сунучи тіло в темну, з важким повітрям могилу. А думками знову далеко…
Спочатку Свідрак працював у барона-поміщика. Великий маєток поблизу Магдебурга. У барона їх було понад сотню — росіяни, українці, поляки, французи… Жили в смердючому, брудному бараці, а з досвітку до темряви — на полі, у корівнику, на пташнику, у лісі…
Там до нього й приліпився Юзеф — вісімнадцятирічний
Коли була можливість, намагалися працювати разом: чистили стайні, підвозили снопи до молотарки, спускали воду з ставка… Одного разу їм доручили перегнати до літнього табору череду худоби. І треба ж було, щоб та клята корова потрапила у канаву і зламала ногу!
Лежала й жалібно мукала, а пан Тадеуш з ненавистю дивився на неї. Він завжди любив^тварин, з задоволенням чистив коней, підкладав корму коровам і приручив навіть величезного вовкодава, що бігав на ланцюгу по подвір’ї барона. А тепер вилаявся і пхнув ногою беззахисну корову, стискаючи кулаки у безсилій люті. Ще, б пак: он уже наїжджає верхи наглядач, і спробуй довести йому, що корова сама потрапила в канаву…
Наглядач, не чекаючи пояснень, щосили вдарив Юзефа кулаком в обличчя. Хлопець упав. Лежав, розмазуючи кров і схлипуючи. Наглядач націлився, аби пхнути юнака важким чоботом, та пан Тадеуш схопив його за руку. Німець отетерів від такого зухвальства, потім відступив на крок, злякавшись: ці двоє зараз можуть піти на все.
Юзеф підвівся, ступив до наглядача. Юнак був страшний — з закривавленим обличчям, очі горять ненавистю.
— Нічого! — вигукнув. — Ми дочекаємося, коли сюди прийде Червона Армія, і всіх вас… — зробив виразний жест навколо шиї.
Наглядач підняв нагай. Свідрак схопив дрючка, що валявся поруч. Гнів затьмарив йому свідомість: ще мить — і провалив би голову цьому панському попихачеві.
Німець відсахнувся й побіг. Здалеку насварився кулаком, свиснув, підкликаючи коня, і поскакав дорогою, що вела до маєтку.
Пан Тадеуш дивився йому вслід, міцно стискаючи дрючок. Нарешті оговтавсь, озирнувся на Юзефа. Хлопець глянув на нього з жахом.
— Що робити? — схлипнув. — Загинули ми!
— Концтабору не минути… — глухо мовив Свідрак. — І це, прошам пана, буде добре…
— Тікати! — вигукнув Юзеф.
— Куди? — пан Тадеуш відкинув дрючок. — Далеко не втечеш!
Юзеф стояв роздумуючи. Почав тихо, мало не пошепки:
— Треба дістатися до хутора Раупаха. Вони думатимуть, що ми подалися на схід, а це на півдні. Там у мене друг працює, що-небудь порадить.
— Вони шукатимуть нас із собаками, — заперечив Свідрак. — Хоча… — завагався на мить, та рішуче махнув рукою. — Спробуємо випередити. За лісом, у Візельбасі, живуть наші. Якщо вони, зможуть дістати велосипеди…
Юзеф одразу зрозумів його.
— Швидше! — вигукнув. — Наші допоможуть!
Вони побігли до гаю, за яким розкинулось невеличке село Візельбах. Одразу за лісом — ферма, поруч з корівником — барак для східних робітників. Пан Тадеуш ще здалеку побачив знайомого. Той, дізнавшись, у чому справа, заметушився.
— То, прошам пана, ми владнаємо… Один, бачите, стоїть, —
Юзеф схопив велосипед. Знайомий зник у корівнику. Пан Тадеуш зачекав хвилину і скочив на другу машину.
За селом утікачі звернули на лісовий путівець і вискочили до шосе, що вело на південь. Це було ризиковано, та мали надію: поки наглядач поскаржиться, поки почнуть їх розшукувати, — дістануться хутора.
Того дня втікачам щастило. Ще завидна були на місці, і знайомий Юзефа сховав їх у старій клуні. Там і перебули три дні, поки наймит Раупаха збирав їм більш-менш пристойний одяг: у їхньому, подертому та брудному, годі й думати було йти далі.
На четверту добу вночі розпрощалися з земляком і рушили на південний схід. Ішли по можливості лісами, харчувались ягодами й сирими овочами. Шостого дня Юзефові вдалося біля якоїсь лісової садиби підстерегти величезного гусака і скрутити йому шию. Вночі, відмахавши з десяток кілометрів, засмажили гуся на вогнищі. Тоді їм здавалося, що на світі нема нічого смачнішого за це жорстке напівсире м’ясо. Свідрак розділив його на порції: п’ять шматків, загорнутих у брудну газету. Кожний з них міг би з’їсти все це за одним присідом, Юзеф навіть потягся несміливо ще до м’яса, та, зустрівшись поглядом із Свідраком, відсмикнув руку…
Заглибившись у спогади, пан Тадеуш ледь не проминув печеру, про яку йому казав Вєтров. Залишив мішок з вибухівкою і швидко доповз до закапелка, де лежав кашкет. Порода виявилась твердою, ледь піддавалась. Але Свідрак був упертий, махав і махав мотикою, відколюючи по шматочку.
Оця риса характеру пана Тадеуша допомагала втікачам, коли вони, до краю виснажені, вперто йшли на південний схід, до кордонів Чехословаччини, де мали надію натрапити на партизанів. І, певно, дісталися б, коли б не дурна вдача Юзефа. Після “операції з гусаком”, як він напівжартома називав цю крадіжку, хлопчисько знахабнів і, коли пан Тадеуш спав у соняшникових хащах біля невеличкого хутора, влаштував полювання на підсвинка. Втікачів помітила літня німкеня, зчинила галас, і за ними погналися.
Юзеф біг першим. Спочатку їм удалося виграти в переслідувачів мало не кілометр і заховатися в молодому густому гаю. Тут вони круто змінили напрямок, але раптом вискочили на узлісся, за яким лежала широка асфальтована траса. Переслідувачі наближались — нічого не залишалося, як перебігти шосе й шукати порятунку в соняшниках, що тяглися по той бік. Розуміли, що там їх швидко знайдуть, та іншого виходу не було. Побігли.
Щойно Свідрак вискочив на середину асфальтової стрічки, з-за повороту виринув на великій швидкості автомобіль, заскреготав гальмами, обминаючи, і спинився за два десятки метрів. Пан Тадеуш спіткнувся, впав. Хотів підвестися, та не зміг. Лежав на гарячому асфальті й дививсь, як од машини біжить до нього гарно одягнений вгодований німець. Лежав і думав: кінець…. Німець нахилився над ним, запитав співчутливо: