Крах чорних гномів
Шрифт:
А в печері чекають на них. Але чому на них — їм потрібний лише старий штейгер Гібіш, який знає дорогу до підземного заводу. Навіщо їм Ульман — хіба що тягти ще один рюкзак з вибухівкою?
Ульман уже знав, що робитиме. Обережно, не дихаючи, присунувся до Гібіша, прошепотів старому на вухо:
— Зараз я відтягну їх на себе. А ти проривайся — без тебе хлопці не пройдуть!
— Але ж… — почав заперечливо Гібіш.
— Слухай мене, — обірвав його Ульман, — це наш єдиний шанс. Якщо залишишся живий, розкажеш про все Марті і Горсту… — Гіркий клубок
Коли підповз до вершини горба, відчув, що не може ворухнути й пальцем. Лише кров била в скроні й палало обличчя. Сорочка прилипла до спини, піт стікав по щоках, подряпана шкіра свербіла.
Ульман ліг горілиць, розкинув руки і кілька секунд вдивлявся в зоряне небо. Певно, він востаннє бачить зорі. Лише тепер помітив, які вони красиві — ці мерехтливі зорі. У нього ніколи не вистачало часу, аби отак лежати горілиць і дивитись на зорі. І зараз нема часу: там, за кущами, двоє з автоматами, а за кілька кроків від них — старий Людвіг.
А в нього нема сил підвестись…
Крекчучи, Ульман усе ж підвівся. Дивно, але відразу до нього повернулися сили: рушив, не криючись, — наступив на гілку, і вона тріснула, наче хтось вистрелив.
І відразу: “Стій! Стрілятиму!..”
Пригнувшись, Ульман побіг, обминаючи високі кущі й продряпуючись крізь зарості, які сягали йому до пояса. Навздогін вдарили автоматною чергою.
“Стій!” — І гупання важких чобіт.
Ульман вильнув убік — тепер треба завести їх якомога далі. Знову автоматна черга — кулі посипались у кущі. Ульман упав, боляче вдарившись, та відразу підвівся й побіг далі. А гупання чобіт все ближче, й знову кулі співають над головою.
Господи, в нього вже нема сил, і серце зараз вирветься з грудей…
І все ж Ульман біг та біг, а за ним, стріляючи й лаючись, гналися двоє есесівців. Вони збігли у видолинок, і Фрідріх з останніх сил почав видряпуватись на протилежний крутий схил… Тепер постать Ульмана різко виділялася на тлі зоряного неба. Один з солдати на мент зупинився, прицілився, послав довгу чергу
Ульман відчув: щось ударило в спину. Відразу зробилося легше, ноги заплелися, і він упав. Не треба більше бігти — серце вже не хоче вирватися з грудей і дихати не так важко. Ось тільки біль під лопаткою, та й він минає, солодка млість розливається по тілу. І небо — все у великих, яскравих зорях. Тепер він не поспішатиме і може досхочу намилуватись зоряним небом. Але чому воно падає на нього? І все ж добре — зоряне небо і чисте морозне повітря, таке чисте, що вмирати не хочеться.
Невже він бачить зорі востаннє?
Ульман ще встиг почути важкі кроки есесівців зовсім поруч. Отже, Гібіш пройшов. Старий усміхнувся — так і лежав з ясною усмішкою на біліючому обличчі.
А Гібіш біг вузькою стежкою, схлипував і біг, і автоматні черги все віддалялися від нього. Ось довга-довга черга — і тиша. Гібіш зупинився, обернувся й завмер, прислухаючись. Зараз постріли для нього прозвучали б найліпшою музикою.
Гібіш випнув шию. Ні — тиша. Стяг капелюха, постояв ще трохи і рушив, згорбившись. Ішов, ні про що не думаючи, бо знав — треба йти…
Вєтров, почувши постріли, насторожився. Лежав біля виходу з печери, готовий різонути з автомата по чорних кущах. Постріли віддалялись і нарешті припинилися. Лише тепер Вєтров подумав: напевно, Ульман і Гібіш наразились на патруль. Невже загинули?
На своєму віку Юрій бачив багато смертей. Вмирали друзі і зовсім незнайомі люди. Вмирали товариші, з якими спав під одною шинелею. Загинув командир, що в сорок першому виводив їх з оточення. Йому було лише двадцять два, він дуже хотів жити і не вірив, що вмирає. Лежав, поклавши голову на коліна Вєтрову, і дивився кудись в далечінь осмисленим, сумним поглядом. Зітхнув, заплющив очі. Вмер, наче заснув, тихо й спокійно. Добра, легка смерть, та вона вразила Вєтрова більше, ніж агонії — з прокльонами, криками і піною на губах.
Тепер, почувши постріли, Юрій уявив дві постаті в кущах — двоє старих і сивих лежать, припавши до мерзлої землі, а над ними перемовляються солдати з автоматами. Вчора вони могли разом сидіти в пивній, а в трамваї солдат пробачився б, штовхнувши таку ж літню людину, як та, що лежить під кущем. Тепер він байдуже пхає носком чобота холонуче тіло, дістає цигарки.
Хтось зашурхотів у кущах. Вєтров від несподіванки здригнувся, перекинув на ліву руку автомат. Припав до землі, пильно вдивляючись у зарості.
Самотня постать обережно просувалася до печери.
— Хто? — навів автомат Вєтров.
— Ви, Вєтров? — спитали замість відповіді.
— Так.
— Я — Гібіш. Ульман залишився там…
Юрій підвівся, пропускаючи старого до печери. При тьмяному світлі ліхтаря вразила мертвотна синява шкіри Гібіша, загострені риси його обличчя.
— Фрідріх Ульман залишився там… — повторив старий, невизначено махнувши рукою.
— Стріляли по вас? — запитав Вєтров.
— Вони кинулися йому навздогін і стріляли з автоматів…
— Хто — вони? — перепитав Вєтров, хоча зрозумів уже все.
— Есесівці, — ледь помітно поворушив губами старий. — Ми наразились на есесівців…
— Води! — покликав одного з хлопців Вєтров. Той поспіхом передав фляжку.
Руки Гібіша тремтіли і зуби цокотіли об флягу.
— Швидше! — мовив, утоливши спрагу. — Треба швидше йти під землю…
Коротко розповів про все, що сталося.
— Тепер вони шукатимуть вас, — роздумливо протяг Вєтров. — Викличуть собак і швидко будуть тут.
— Ха-ха!.. — зареготав хлопець років вісімнадцяти. Присунувся до Гібіша і дивився на нього цікавими очима. — Я не бачив гестапівців, котрі б насмілилися сунути носа під землю!
— Ти, Василько, ще багато чого не бачив, — розсердився Вєтров. — Якщо вони й не підуть за нами, то влаштують тут засідку.
— А ми тим часом, — вигукнув Василько, — закладемо вибухівку, і капець їхньому заводу!