Крах чорних гномів
Шрифт:
— Рушили? — запропонував Вєтров.
І побачив ласкаву усмішку, яка торкнулася уст Свідрака. “А він лише зовні похмурий”, — подумав.
Знову Гібіш ішов попереду. Вони заглибились у печеру і потрапили до приблизно такої ж розколини, якою брели під галереї підземного заводу.
Гібіш час від часу зупинявся, палив залишки газети з промовою Геббельса — і знову рухались, перелазячи через каміння. Потім повзли такою вузькою норою, що ледь вміщалося тіло. В одному місці Гібішеві довелося розширювати прохід мотикою;
Потім розколина трохи розширилась. Тепер весь час піднімалися — каміння утворювало величезні підземні сходи. Вєтров хотів помінятися місцями з Гібішем, та штейгер рішуче запротестував. Дихав важко, але не зупинявся.
Похолоднішало, і це обрадувало Гібіша.
— Моліться богу, — сказав хрипко Вєтрову, — нам може пощастити…
— Молюсь дияволу, — пожартував Юрій, — ми в його царстві, і бог тут не має влади.
Гібіш знову запалив сірника і вимушений був затулити полум’я долонями, аби не згасло. Пройшли ще кілька десятків метрів, і раптом хід скінчився. Гібіш затупцював на місці, обмацуючи променем ліхтаря стіни.
— Чекайте! — вигукнув Свідрак. Він запалив свого ліхтаря, спрямував промінь на вузьку темну пляму на висоті десь більше двох метрів. Ліхтар тремтів у руці пана Тадеуша, світло танцювало на стіні, і всі, як заворожені, дивилися на пляму.
— Це ж вихід! — першим порушив тишу Юзеф. — Матка боска, це ж вихід!
— Гасіть ліхтарі! — пошепки наказав Вєтров. — І тихше.
З отвору лилося свіже холодне повітря.
— Я бачу зорі, — прошепотів Юзеф.
— Замовч! — сердито обірвав його Свідрак. — Там можуть бути гестапівці.
Вєтров уперся рукою в стіну, підставив панові Тадеушу плечі. Той розширив отвір і протиснувся крізь нього.
— Швидше, — підігнав його Вєтров, — міна спрацює через сім хвилин…
Минуло кілька секунд, а може, й хвилин — нарешті шепіт Свідрака:
— Все спокійно… Можна виходити…
Він допоміг вибратися спочатку Гібішеві, потім Юзефові та Василькові. Вєтрову спустили вірьовку і ледве підтягли його до отвору. Видершись на поверхню, Юрій запитав Гїбіша:
— Де ми?
Штейгер тицьнув пальцем праворуч:
— Там, за два кілометри, шосе, над ним — вхід до печери.
— Невже ми пройшли два кілометри? — засумнівався Вєтров.
— Розколина вивела нас по прямій…
— На шосе нам виходити не можна… — почав уголос розмірковувати Юрій. — Як же дістатися до міста?
— За тою горою, — вказав ліворуч старий, — залізниця.
— У такому вигляді з’явитися на станцію! — скептично гмикнув Юрій. — Треба помитись і почиститися.
— Тоді ось що… — почав Гібіш, та закінчити не встиг. Земля здригнулася, з горба посипалося каміння, пісок під ногами просів.
— Оце так рвонуло! — захоплено прошепотів Юзеф і штовхнув Василька
— Кінець старій керосинці! — підстрибнув той. — Амба!
— Тихше, — спинив хлопців Вєтров. — Ви щось хотіли сказати, товаришу Гібіш?
— На станції працює родич моєї дружини.
— Він зможе переховати вас кілька днів, поки не переправимо в надійне місце?
Старий завагався.
— Але ж гестапівці, напевно, шукатимуть мене. Не виключено, що й у родичів дружини.
— Тоді нам ще сьогодні треба прорватися до міста, Завтра ваше фото матимуть сотні агентів.
Вони спустилися з горба, пройшли видолинком і потрапили на путівець, що вів до залізничної станції. Йшли не стежкою, а. поза кущами, що росли обабіч, рухались безшумно і нагадували тіні. Коли вже підходили до станції, по шосе промчали, виблискуючи фарами, чотири грузовики з солдатами. Отже, уже піднято тривогу і зону заводу оточують есесівці. Треба поспішати…
Родич штейгера зрозумів їх з півслова. Виніс на кухню купу старого одягу, щітку й ваксу для взуття.
— Через вісімнадцять хвилин, — глянув на старовинний дерев’яний годинник, — буде товарняк до Дрездена. Стоятиме півтори хвилини.
Вєтров завагався. Звичайно, було б добре швидко вибратись звідси, але ж небезпечно: нараз помітить кондуктор…
Наче відповідаючи на його думки, родич Гібіша сказав:
— Я розмовлятиму з кондуктором, а ви сідайте у вагони.
— Добре, — згодився не без вагань Вєтров, — але ж ви, — кивнув на хлопців, — вистрибнете на ходу перед містом. Мені з товаришем Гібішем доведеться чекати зупинки. А у вас ноги витримають…
Гібішів родич вимкнув світло й випустив усіх надвір. Вдалині вже постукував товарняк.
Кремер ходив по камері, намагаючись дати лад думкам. Пригадував. Це було зовсім недавно. Випав перший сніг, йому не спалося, підвівся, коли в домі навіть не прокинулась прислуга, вийшов до саду. Стояв на широкій терасі, вибіленій пухнастим снігом. Сніг лежав рівним, незайманим килимом, і лише оці сліди псували все. Отакі ж точнісінько — великі й з двома ялинками, — вони вели від дверей, які з’єднували терасу з покоями фон Вайганга. Кремер подумав: у групенфюрера вже встиг хтось побувати — вікна кабінету світилися.
Карл пішов, залишаючи свої сліди вдвоє менші, — поруч. Ранковий відвідувач фон Вайганга звернув на алею бронзових гномів, пройшов не зупиняючись до флігеля Шрікеля. Карл пам’ятав це абсолютно точно; потім він хотів навіть запитати гауптштурмфюрера, з яким циклопом той товаришує.
Тепер ця картина яскраво ожила в пам’яті Кремера: білий сніг, чорні гноми і сліди з двома ялинками… Невже у фон Вайганга був Гельмут?
“Ну, і що ж! — осмикнув себе Кремер. — Сліди тут і там лише свідчать, що двоє людей носять однакове взуття. Ось і все”.