Крах чорних гномів
Шрифт:
— Що з вами?
З кювета на нього кинувся Юзеф, та німець скрутив хлопця одною рукою.
— Пся крев! — вилаявся Юзеф. — Проклята німецька свиня! — І заплакав од гніву та безсилля.
— Ви — поляки? — запитав раптом польською мовою чоловік. — Це за вами женуться? — махнув рукою в бік лісу, звідки вискочили переслідувачі. Не дочекавшись відповіді, гайнув до машини, дав задній хід, зупинився біля Свідрака. Рвонув дверцята.
— Швидше! — гукнув. — Та швидше ж, кажу вам!
Пан Тадеуш побачив
Проїхали декілька кілометрів мовчки, потім господар автомобіля сказав:
— Я можу висадити вас, де ви забажаєте. Не розпитуючи… Але, думаю, вам краще довіритися мені…
Так сліпий випадок звів їх з Вєтровим. Потім Свідрак з жахом думав: він же міг тоді попросити зупинитись і вийти…
Хтось присвітив ліхтариком, і пан Тадеуш побачив поруч себе кумедне забруднене обличчя Вєтрова. Певно, Юрій витирав піт, бо розмазав пилюку по чолу й щоках. Це робило його схожим на хлопчиська, який щойно одержав стусана від батька. Свідрак усміхнувся і хотів сказати Вєтрову про це, та чомусь сам витер піт з чола і відсунувся, аби Юрій оцінив роботу.
Вєтров узяв мотику і ще кілька разів довбонув, трохи розширивши закапелок.
— Тепер — вибухівку, — сказав і, озирнувшись, посигналив ліхтариком.
Удвох із Свідраком вони акуратно склали в закапелок тротил.
— Певно, вистачить, — задоволено мовив Вєтров, Оглядаючи нагромадження невеличких зеленкуватих кубиків, що зайняли мало не весь прохід. — Тепер давай рахувати…
— Що? — не зрозумів пан Тадеуш.
Вєтров не відповів. Дивився на годинник і беззвучно ворушив губами.
— Я хочу підрахувати, — сказав нарешті, — скільки нам потрібно часу, аби дістатися до виходу.
— І пан Юрій вірить, що нам пощастить урятуватись? — мовив Свідрак з неприхованою іронією.
— Давайте разом поміркуємо, Тадеуше, — не звернув уваги на іронію Вєтров. — По-перше, солдати гналися за Ульманом і не знали, що їх двоє.
— Ви забуваєте про гестапівців, які слідкували за Гібішем і Ульманом від самого селища, — перебив Свідрак. — Вони вже встигли обшукати з собаками все навколо.
— Але чи не припускає пан Тадеуш, — тепер була черга Вєтрова іронізувати, — що собака може не взяти слід чи його загубити?
— Мало надії… — буркнув Свідрак.
— Один — два шанси з тисячі. — Вєтров насунув на лоб кашкета. — Якщо б їх не було зовсім, все одно ми підемо тим же шляхом. Краще вже вмерти в бою, ніж у цій сирій могилі, — мерзлякувато знизав плечима. — Хоч якось продамо своє життя!
— Я не думав про це, — визнав Свідрак.
— Тож рахуватимемо! — блиснув очима Вєтров. — Минуло три з половиною години, як ми вирушили сюди. Півтори години на це, — кивнув на закапелок з вибухівкою, — отже, йшли приблизно
Свідрак глянув на свій годинник. Близько першої ночі. Чи вдасться ще раз побачити сонце? До завалу вийшли швидко й без пригод.
— Я ж казав, — тріумфував Василько, — вони не посміють сунути свого поганого носа під землю.
— Помовч! — поклав хлопцеві руку на плече Свідрак.
Пана Тадеуша не залишало відчуття близької небезпеки, і це робило його зібранішим та обережнішім.
Почали розбирати завал. Серйозність і тривога Свідрака передались поступово іншим — працювали швидко, зосереджено. Раптом Вєтров, який наліг на величезну брилу, зупинив товаришів.
— Відійти всім! — наказав.
Хлопці стояли не розуміючи.
— Усім назад! — загорлав командир. — Не розумієте?!
Експрес Берн — Берлін зупинився біля платформи прикордонної німецької станції. Карл Кремер мав пересісти тут на поїзд, що йшов до Дрездена. Кинув у валізу несесер і піжаму, з задоволенням вистрибнув з паркого вагона. Хоч надворі відлига і сіє дрібний дощик, а все ж краще, ніж у тісному купе, де од сигаретного диму сльозяться очі.
Біля входу у вокзал до Карла підійшов середній на зріст кремезний чоловік у спортивній куртці.
— Карл Кремер? — запитав.
Карл відступив на крок, зміряв чоловіка недовірливим поглядом. Хто він і що йому треба? Усміхається нібито привітно, але вираз обличчя неприємний: нижня губа видається вперед, підборіддя тупе, а очі маленькі й злі. Чоловік нагадував бульдога: такий же жилавий, коротка товста шия і великі зуби.
— Карл Кремер, якщо не помиляюсь? — повторив чоловік, знову показавши зуби.
— Так, мене звуть Карл Кремер, — відповів Карл. Обличчя чоловіка розпливлося так, наче зустрів найдорожчу в світі людину.
— Ви не могли б приділити мені кілька хвилин?
— Ні, — твердо одповів Кремер. — На жаль, у мене немає часу.
Незнайомець відразу видався йому підозрілим, і Карл не хотів заводити розмову.
— Я від фон Вайганга, — притишив голос чоловік. — Маю до вас доручення. Ідіть за мною.
— А чим ви можете довести?.. — почав Карл, та чоловік обірвав його.
— Вийдемо з вокзалу, — наказав, — там усе з’ясується.
Кремер знизав плечима й пішов за чоловіком. Тільки вони вийшли на привокзальну площу, закритий чорний лімузин різко загальмував перед Карлом, обляпавши його черевики й штани.
— Сідайте! — відчинив чоловік дверцята.
— Нікуди я не поїду, поки…
Карл не встиг договорити. Хтось схопив його за руки, вивернув назад. Клацнули пута. Кремер рвонувся, але марно.