Краса і сила
Шрифт:
– Ну, йди стань там і дивись,- повернувся Андрій до Гришки,- як буде хто йти, кашлянеш.
Гришка, весело усміхнувшись і поглядаючи назад, пішов і став на поворотці.
– Що за чорт! Нема!
– хапаючись і поглядаючи на Гришку, шепотів Андрій.- І за пазухою нема… Невже брехав?… Уб'ю гада! Ну, повертайсь… Щось у сій кишені… зав'язано…
Розірвавши очкур, Андрій налапав щось тверде, схопив із трави ножика і одрізав усю кишеню. З розгорнутої кишені глянули старі бумажки, п'ятирублівки, десятки і прості срібні карбованці.
–
– підбіг Гришка.
– Єсть. Ти ж позакидай сі пляшки, або я й сам се зроблю… Закинь і ковбасу, а то собаки набіжать і ще розбудять… Ну, гайда! Увечері приходь до Естерки - там п'ятьорку получиш… А тепер підожди трохи, не йди за мною.
– Андрій Панасович!…- несміливо і ніяково посміхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрієм.- Якби зараз… Сьогодня ж неділя…
– Н-ну!
– грізно крикнув Андрій і зупинив сіренькі, гострі свої очі на Гришці.- Сказав - увечері… Чого ж ще?
Гришка здвигнув плечима, зігнувся, підождав трохи, подивився на Тараса, усміхнувся і тихо пішов за Андрієм…
А через годину отовплений великою валкою людей, розхристаний, блідий, з синіми губами, Тарас із диким одчаєм і сльозами в очах розказував усе урядникові, який поважно й суворо слухав його.
– Се Голуб! Се ніхто, як Андрій! Гайда всі до його!
– заревли декотрі з купи.- Ходім до його, однімем! Се ж розбій!
І вся валка, з поважним урядником і зігнутим, блідим Тарасом попереду, гучно посунула по головній вулиці.
III
– Куди, Ільку?… Драстуй! Іш! Надів нового піджака та й не пізнає вже…
Ілько повернувся,- коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря й, граючи очима, ласкаво всміхалася.
– Не бачив,- підходячи до неї, усміхнувся й Ілько.- Драстуй.
– А може, ще й досі сердишся?
– За що?
– А за те, що… тоді…
– Ну, от!
– знов усміхнувся Ілько, нахиливши голову й розглядаючи чобіт.- Хіба ж се первина?
– Ну, а справді не сердишся? Га?
– заглядаючи в вічі і якось тепло-ласкаво дивлячись на його, спитала Мотря.
– Та й чудна!
– підняв голову Ілько.- Говорю, ні, то й ні… Чого се ти так убралась: кохточка, нова спідниця… Ху, ти!
– А тебе ждала, ха-ха-ха! Ні, їй-богу, думала тебе побачить… Та чого стоїш там, перелазь - та гайда в садок.
– Ні, треба йти на ярмарок. Андрій дожидає.
– Хіба й ти з ним на «роботу»?
– Атож!
– І підеш-таки?
– Та піду ж.
– А може, не підеш… Га? А я б тобі щось сказала, розказа-а-ла. Га?
– Ні, ні… Андрій сердиться буде. Пропаде «робота». Мені, положім, вона не до душі, але… обіцяв. Прощай!
– Та підожди!
– схопила його за рукав Мотря.- Сам каже, що не до душі, і йде… Андрій собі знайде, а ти посидь зо мною. Батька нема, на биржі. А Андрій знайде…
–
– Та перелазь, перелазь! А я щось розкажу хороше-хороше. Ти, їй-богу, Ільку, чудний: самому не до душі, а йдеш. Тебе раз у раз уговорить можна, не можеш ти по-своєму зробить. А Андрій - то чорт! А я б щось розказала… Перелазь! Я, їй-богу, скучила за тобою… А цікаве б розказала… От побачиш!
Ілько подивився на Мотрю: дивно хороша вона була, хороша, як радість, як молоде, тепле чуття, хороша, як мрія бажана. Глянув Ілько у великії очі, зустрівся з глибоким поглядом, що обіцяв щось, про щось говорив, чогось прохав, зітхнув, почухався, ще раз глянув на ласкаву її усмішку і… поставив ногу на тин.
– А справді ж щось скажеш цікаве?
– спиняючись, спитав він.
– Їй-богу, їй-богу, розкажу!…-«От таки ж піде за мною!» - додала вона в думці.
– Ну, як так…- недоговорив Ілько і став перелазить через тин із таким видом, начеб хотів сказати:
«Отже, лізу через те тільки, що треба послухать щось цікаве, а інакше ні за що в світі не поліз би!»
Він переліз, стрибнув і, щоб не впасти, ухопився за Мотрю й, обнявши її, пригорнув до себе.
– Гайда на призьбу!
– притуляючись до його і одхиляючи віти вишень, промовила вона й тихо пішла вперед.
– Ну, що ж там цікаве?
– А тобі дуже хочеться знать?
– Як… як от се зараз поцілувать тебе!
– Ну? Скажи який! Ха-ха-ха!
– Та говори!
– Ну, слухай, - не повертаючись до його і нахиляючись од вітей, тихо вимовила вона,- виходю заміж за… Андрія.
– Та ну?!
– спинившись, скрикнув Ілько.- Брешеш!
– Їй-богу, правда!
– повернулась Мотря і пильно глянула на Ілька, що ніби аж зблід трохи.
– І таки не брешеш?
– криво всміхнувся він.
– В четвер і рушники подам.
– Он як…- тихо промовив він і мовчки пішов до призьби.
– Правда, цікаве?
– сміючись, спитала Мотря, сідаючи біля його.
Ілько нічого не одказав і мовчки замислено став дивитись кудись через тин. На серці щось страшенно боліло, й нудно-нудно стало.
– Так он як!
– дивлячись на неї, знов криво усміхнувся він і знов одвернувся.
– А так…- теж криво всміхаючись, прошепотіла Мотря й зупинила свій погляд на йому.
«Так он що, заміж за Андрія!
– крутилось із сим тяжким щемлінням у Ілька.- Се, значить, прощайся вже з нею, прощайсь із тими тихими, любими вечорами, з тими милими розмовами, прощайсь із рідною, єдиною людиною, з сим струнким, гнучким станом, палкими губами, глибокими очима, з сими гарними, дорогими, чудовими очима…» Сі думи не мислив він, не висловлював, не складав їх,-метнулись вони в його з сим щемлінням, з сим якимсь чудно-тяжким чуттям. Він знов глянув на неї, придивився й почув, які стали далекі і дорогі, любі, хороші сі такі знайомі йому брови, губи палкії, очі чудові.