Кров кажана

Шкляр Василь

То що ж відбувається?

Виходить, Нестор справді міг випливти. Неймовірно, але такий варіант тепер уже припустимий. Тоді чому ж він не повернувся додому?… А може, він десь зовсім близько? Від цієї наглої думки мені стало моторошно.

Я дістала з холодильника ледь почату пляшку мартіні, привезену Нестором того вечора, і коли наливала вино, шийка пляшки дрібно зацокотіла об склянку. Руки мої трусилися.

Чому? Навіщо? Для чого це йому?

Може, він вистежив мене з отцем Серафимом і вирішив отак помститися? Навряд чи… Я нічого такого за ним не помітила. До того ж він тієї ночі хотів зі мною близькості. Втім, це ще не доказ. І все-таки…

Ні, я швидше повірю

у версію Притули. Щоб спекатися кредиторів, які справді могли відібрати в нас усе разом з оцим будинком, щоб зберегти все це для мене, він вирішив… що?

Піти з життя?

Чи зімітувати власну загибель для голомозих, котрі останнім часом переймали його на кожному кроці? Але в такому разі Нестор мусив мене попередити, він не мав права лишити мене саму в такому страшному невіданні-незнатті.

Літрова пляшка мартіні спорожніла до половини, та я не відчула ні тепла, ні хмелю.

У будь-якому разі це схоже на помсту. Якщо він, звичайно, живий. На відплату… мені особисто. Ось тобі й велика любов. Так, саме велика, бо тільки вона, невгамовна і хвороблива, виходячи за власні межі, переростає в ненависть.

Не вірю, не хочу вірити.

Я ще відпила з півсклянки, та в голові паморочилося зовсім не від мартіні.

Жінка!!!

Чому я ніколи не думала, що в нього також може з’явитись інша жінка? Яка навіть могла народити йому дитину… Що може робити чоловік цілими днями на фірмі, якої вже практично немає? Чому я і гадки не припускала, що рано чи пізно йому зустрінеться така ж молоденька самочка, котра питиме з ним шампанське по крапельці, їстиме ресторанний рис по одній зернині, аби розтягти випадкову зустріч?…

А потім розкине свої голодні ноженята хоч у машині, хоч на холодній підлозі майстерні, де симпатичний скульптор (уже не вельми молодий, але якраз із тією першою сивиною, від якої всцикаються німфетки, готові зняти перед ним свої заяложені трусики хоч у майстерні, хоч на стадіоні, хоч на цвинтарі), так от, цей симпатичний скульптор не те, що мусить, а просто за покликанням зобов’язаний тебе роздягнути і зліпити з твоєї натури чергову Венеру, атож, оту знамениту суку, що на її честь усі любовні хвороби називають венеричними, а тоді він ще матиме обов’язок закохатися в тебе, бо він Пігмаліон, а ти його Галатея, прошу не плутати дружину скульптора Пігмаліона з тією іншою Галатеєю, котра просила богиню Лето обернути дівчинку на хлопчика, хоч тебе, малолітко, і це ще чекає, – так зліпив тебе Всемогутній Скульптор із чоловічого ребра, щоб ти, чоловічиця, змогла звідати всіх насолод. Що ж, звідуй, мені не жаль, але я просто мушу про все знати, бо інакше збожеволію від цього незнаття-невідання.

Я, либонь, таки вже сп’яніла, тому що, розпалена фантазіями, нараз підвелася і знайшла свого старого записника, яким не користувалася вже давненько. Тільки б за цей час не змінився номер його мобільника, надійно зашифрований мною на кількох сторінках.

Зібравшись із розвихреними думками, я без вагань набрала той номер.

– Слухаю вас, – почувся сухий, але пружний голос, і я впізнала його відразу.

– Привіт, це я.

– Настася… Мені не сниться?

– А що, буває?

– Часто, – сказав він. – І не тільки уві сні.

– Що саме? Як я хотіла тебе застрелити?

Він ураз охолов.

– Не троюдь мою душу. Я знаю, що ти просто так ніколи не подзвонила б. Кажи, що за діло?

– Мокре, – сказала я.

– Дитино, ти п’яна? Досі в тебе було мокро лише в одному місці.

– Так, Горю, я п’яна. Але не настільки, щоб сповідатися по телефону. Мені треба тебе побачити.

6

Наступного дня я начистила пір’ячко, розпушила хвоста і вивела з гаража нашого чорного «форда». На ньому, власне, їздив Нестор, але оформлений він був на мене.

Я дуже рідко виїжджала сама і тому щоразу, сідаючи за кермо, почувалася ученицею, особливо на вулицях Києва, де вже навіть міліція не зважає на перевищення швидкості, де всі кудись поспішають, хоч їх давно ніхто і ніде не жде, але вони, бідолахи, досі про це не знають.

Утім, я завжди, поки доїжджала до міста, встигала набрати форму і досить впевнено вливалася в хаотичний потік машин. Не забути б лишень по дорозі заправитися, бо Нестор, як завжди, пригнав авто майже з порожнім баком.

– Що сказати, коли вас питатимуть? – поцікавився Іванько, відчиняючи мені ворота.

– Скажеш, пішла гулять, – весело порадила я в передчутті швидкості.

– Пішла чи поїхала?

– Полетіла! Скажеш, сіла на мітлу й полетіла.

Я різко взяла з місця і бачила в дзеркалі заднього огляду, що карлик ще довго не зачиняв воріт, переварюючи мою відьмацьку витівку.

Але я вже думала про Горю. Григорія Семеновича Сіренка. Скромного нардепа, який ніколи не пхався на екран телевізора, і я лиш недавно дізналась, як далеко він пішов.

Сліпий випадок звів нас ще в ті часи, коли Горя був директором невеличкого київського стадіону, а я – зеленою студенткою академії мистецтв, і, хоч мала вже паспорт, Нестор за ручку водив мене, свою Галатею, до академії, як до дитячого садка, під пересміхи однокурсників.

Однак сліпому випадку було потрібно, щоб ми з Нестором жили на той час у своїй ще першій київській квартирі, якраз поблизу того стадіончика, що наштовхнув мене на думку щоранку вдосконалювати своє тіло на його біговій доріжці. Нестор був обома руками «за», він любив моє довершене тіло, але ніколи не міг і подумати, що нормальні люди можуть займатися любощами о сьомій ранку на стадіоні. Для нього це все одно, що вдосвіта дудлити натщесерце горілку або їсти мед черпаком, посипаючи його цукром. Тож я щоранку без його опіки бігла на стадіон у спортивному костюмі, а там знімала його, залишаючись у короткій маєчці та тісненьких сліпах, і знов бігла уже по колу, по колу, по колу, аж поки не добігла до чоловіка, що сидів, як пес, біля мого верхнього одягу з метровою трояндою і ловив тонкими ніздрями пахощі не ружі, як він потім сказав, а тієї світанкової квітки, заради якої він ось уже тиждень приїздить на роботу мало не до схід сонця.

– Мене звати Григорієм. А для найближчих друзів я Горя.

– А як мені вас називати? – спитала я.

Він зрозумів, що «світанкова квіточка» подала йому надію.

– Як тобі ляже на душу.

Мені подобалося його тонке, трошки хиже обличчя, подобалася тугом’яза статура, хоча був не атлетом, – колишній чемпіон Союзу зі стрільби з пістолета, тепер він став тренером, тож може й мене навчити влучати в самісіньке яблучко, ось же і тир тут у підвалі.

Коханець з нього виявився так собі, мені вистачало Горі на один подих (я скидала це на жагучу пристрасть, яка так часто підводить тих, хто найдужче нас жадає), проте вабив романтичний присмак вранішніх зустрічей, притягував прохолодний морок підвального тиру, де ми злягалися за бар’єром, як за таємничою ширмою, а потім я справді смалила з пістолета по мішенях, щоправда, не в «яблучко», а в «молоко».

Одного разу в мене вселився якийсь біс, і я, порушуючи елементарні норми безпеки, жартома навела заряджений пістолет на нього, але Горя не повів і бровою.

– Стріляй…

Мене з голови до п’ят пойняло несамовите збудження.

– Ну?… Сміливіше!

Чи то від недавнього невдоволення, чи, може, заворожена магнетизмом смертоносної зброї, але я мовби здуріла. Трішки відвівши дуло убік, різко натисла на спуск. Той постріл пролунав для мене устократ гучніше за інші. Не знаю, де пролетіла куля, але він і тоді навіть не кліпнув, на тонкому лиці не зворухнувся жоден нерв, хоч воно видавалось іще хижішим.