Кров кажана
Шрифт:
– Щось сталося?
– Сталось. – І я сказала йому про нещастя.
Вражений, він довго мовчав.
– Я можу чимось допомогти?
– Поки що ні. Дякую.
Я чомусь знов згадала вужа, якого вчора принесла з лісу.
– Тримайся, – мовив отець Серафим. – Можливо, це якесь непорозуміння. Може, він живий і це лише злий жарт. Дай, Боже, щоб так і було. Я молитимуся за нього як за живого. І за тебе також…
– Дякую.
– Ти теж помолися на ніч. Прочитай вечірню молитву.
– Я знаю тільки «Отче наш».
– Тоді
– Господи Боже наш, – покірно і щиро читала я за ним вечірню молитву, – все, в чому я згрішила в цей день, – словом, ділом, помислом, Ти, як милостивий і людинолюбний, прости мені; мирний і супокійний сон дай мені; пошли Ангела Твойого Хранителя, що захищає та оберігає мене від усякого лиха. Ти – Хранитель душі і тіла мого; і я посилаю славу Тобі, Отцю, і Синові, і Святому Духу, нині, і вічно, і повсякчас.
– Амінь.
– Амінь, – прошепотіла я і поволі поклала слухавку, в якій ще бринів його голос.
Однак тієї ночі Хранитель душі і тіла мого не послав мені спокійного сну. До жалобного настрою додалося примхливе почуття сумніву: чому вони всі заспокоюють мене, що лиха могло не статися? Адже все так очевидно: до берега прибило порожній човен, у якому темної вітряної ночі рибалка виплив на річку. А вони ніби змовились. Окрім слідчого Притули та отця Серафима, навіть Іванько стояв на своєму. Коли я покликала його вечеряти (карлик так і не полишав берега), він сказав, що сам варитиме юшку біля річки і виглядатиме Нестора… Баба з воза, роздратовано подумала я. Якби ще й Трезора навчити варити собі юшку.
Ну, хай би вже цей провінційний опер Притула будував свої недолугі версії, йому не диво, а ці й собі туди ж. Утім, до Притули я також була упереджена. Бо, коли і в наступні два дні підсилена команда водолазів кілька разів прочесала всю акваторію навпроти нашого будинку і не знайшла тіла, його запитання вже не видавалися такими безглуздими, а мій сумнів – примарним. Хоч, може, й навпаки – тепер він, цей сумнів, і був моєю постійною примарою.
– Можливо, тіло віднесла підводна течія, – казав Притула. – Тоді залишається чекати, поки воно спливе саме і хтось випадково на нього натрапить. Але й чекати просто так ми не маємо права. Скажіть, будь ласка, Анастасіє Михайлівно, ви подумали над тим, про що я вас просив?
Ми знов сиділи з ним у холі, і Притула так само з цікавістю розглядав купку попелу в каміні, приглядався до металевої коцюбки, наче сподівався закмітити на ній сліди крові.
– Так, – сказала я йому на догоду. – Але нічого особливого пригадати не можу.
– Тоді давайте перейдемо до традиційних запитань. Чи були у вашого чоловіка вороги? Аж такі, щоб одважитись…
– Вороги, суперники, коханки… так? – зіронізувала я. – Хочете погрябатися в чужому лайні? Вам це подобається?
– Якраз у лайні найчастіше й сховані всі розгадки, – задоволено сказав він, ніскілечки не ображаючись. – І
Я бридливо поморщилась.
– Так-так, у лайні, – він з такою насолодою повторив це слово, затримуючи його на язиці, наче переді мною сидів не старший уповноважений карного розшуку, а жук-гнойовик. – Хочете приклад?
Я стенула плечима, але Притула сприйняв це як згоду.
– Будь ласка. Нещодавно в одного нашого фермера вкрали найкращого барана. Та ви його, мабуть, знаєте…
– Кого – барана?
– Та ні, фермера, звичайно, – він чи пропустив шпильку між вух, чи пробачив як мою недоумкуватість.
– Звідки ж мені його знати?
– Його господарство тут від вас недалеко, відразу за лісом. А баранця… баранця вже немає. Пішов, як той казав, на шашлик. Так от, коли фермер звернувся до нас, щоб знайшли злодіїв…
– Хіба карний розшук займається баранами? – здивувалась я.
– Іноді… – нарешті знітився Притула. – Тоді я відразу гайнув до лісу. Барана, певна річ, живим не застав, ну, і злодіїв уже й слід прохолов. Тобто багаття вже вичахло, але бачу з кісток, що таки ж барана тут засмажили. – Він знов подивився на попіл у каміні, наче підозрював, що й там можуть бути пригрябані баранячі кісточки. – Ага, думаю, раз їли-пили, то й наслідили…
– І ви знайшли там недопалок від сигарети, а по ньому й самого злодія? – здогадалася я.
– Е-е-е, ні, Анастасіє Михайлівно, – від утіхи він знов ледь не потер долоньками. – То тільки в кінах злочинців ловлять через недокурки та загублені ґудзики. А в житті все інакше, в житті треба порпатися, як ви кажете, в лайні. Тож я обстежив там усю місцевість, заглянув під кожен кущик, і на тобі, маєш – воно, стерво, нажерлося свіжини і, звісно ж, купу, пробачте, наклало. А біля купи, як і годиться, ще й папірець лежить – підтерлося, значить.
Я знов зморщила носа, але цікавість таки взяла гору:
– І що?
– А що, інший погидував би, звичайно, ті, що збирають недокурки й ґудзики, обминули б десятою дорогою, а я – ні. Ну, туалетного паперу там же не було, дістало з кишені, що під руку втрапило… Придивляюся ближче, а там щось пописано. Тут уже гріх, як той казав, не розгорнути й не прочитати. І знаєте, що то було? Ніколи не вгадаєте. Квитанція з ательє по ремонту взуття. А на ній і прізвище, і домашня адреса злодюги, і не треба тобі ніяких відбитків пальців.
Його очиці світилися втіхою, кирпатий ніс задерся ще дужче і нагадував дводірчатого ґудзика – речовий доказ професійної самовпевненості. Та раптом, зустрівшись із його поглядом, я майже фізично відчула, як мене кольнули два шильця, що загострилися на самісінькому споді його водявих очей.
Він, цей колький погляд, якось зовсім не приставав до тієї пришелепкуватої пригоди, яку щойно розповів Притула, і тепер мені здавалося, що розповів він її не з доброго дива, не для розваги й тим більше не для похвали власної глупоти.