Кров кажана

Шкляр Василь

– Що у нас післязавтра? – спитала я. – Середа. Це не двунадесятий день? – мені кортіло його ще трошки подражнити.

– Ти не вгадала, – холодно сказав він. – Саме тому я прийматиму тебе лиш одну. Заїду о дванадцятій… Де краще почекати?

Я пояснила, де в нашому лісі наїжджені глухі путівці.

А в середу перебрала увесь свій верхній і нижній гардероб, перш ніж прикинути, у що зодягтися. Отак завжди: що більше в тебе ганчір’я, то важче на чомусь зупинитись, аби виглядати по-людському. А ще коли виряджаєшся до церкви… Зрештою я зодягла чорну вечірню сукню, хоч надворі стояв ласкавий червневий полудень. Ніжний китайський шовк злегенька просвічувався, але трусики теж були чорні, до того ж трохи вище від них

увагу відволікав ефектний шкіряний пасок, – округлий, з блискіткою, він нагадував змію і так, як змія, оповивав мій стан.

Я сказала Іванькові, що мені треба в містечко, а сама пішла не на трасу, де можна було зловити попутку, а до ґрунтового путівця, наїждженого рибалками через сосняк аж до річки, і невдовзі побачила його сірий «опель».

Він одчинив дверцята, не виходячи з машини, – косичка, теніска, джинси, – та коли я сіла поруч, отець Серафим галантно, так, як і вперше, взяв мою руку, але притулився губами не до зап’ястя, а до кінчиків пальців. Потім узяв вказівний окремо і поцілував його в пучку.

– Це той? – спитав загадково.

– Котрий? – не зрозуміла я.

– Ти все забула, – він запалив свій «кемел», зітхнув димом і ввімкнув передачу. – Ти забула нашу телефонну розмову.

– І впала у ваших очах?

– Так, упала з неба, – сказав він. – Судячи з твоїх кіс – із самого сонця.

Я цей комплімент оцінила і щиро віддячила:

– Ні, отче, я нічого не забула. Тепер я вірю, що ви й на відстані можете розбудити камінь.

– Ти не схожа на камінь.

– Схожа, – сказала я. – На той камінь, що так повільно летить угору, але швидко падає вниз.

Він подивився на мене з награною підозрою.

– Ти де навчалася?

– Я? В академії мистецтв.

– Видно, – сказав він. – Ти що, художник?

– Ні, у мене немає професії, – відверто зізналася я. – Закінчила мистецтвознавчий факультет, який дає позірні знання й сяку-таку ерудицію, та не дає спеціальності.

– Навіщо ж туди вступала?

– Дурна була. А чоловік улаштував, бо мав там багато друзів.

Я не сказала, що Нестор обрав академію, аби й там тримати мене на очах, а щодо професії, то я йому, власне, такою й була потрібна. Домашньою.

До Гострої Могили було кілометрів десять, і незабаром ми в’їхали в село, де за широким вигоном, окупованим гусьми та індиками, виднів храм Івана Богослова. Того святого, котрий запевняє нас у своєму Об’явленні, що з небес на землю скинутий був змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт, і скинутий він був додолу, а з ним і його ангели були скинуті. А коли змій побачив, що додолу він скинутий, то став переслідувати жінку…

Чи так, отче?

Це була скромна церковиця, що й справді стояла на дубових палях, – із перечорнілого дерева, занедбана тими часами, коли тут гніздилася колгоспна комора, і лиш новий хрест сяяв на ній під червневим полудневим сонцем, бо старий був зірваний ще до того, коли тут почали зберігати збіжжя, а новий аж горів під сонцем, і ось до цього храму вже заходить жінка із сонця, як каже Іван Богослов у своєму Об’явленні, тобто жінка, зодягнена в сонце, і сам священик одчиняє перед нею церковну браму, заводить її – ні, не в притвор, де мусять стояти грішники й оглашенні, – а веде на середину храму, відтак проводжає до іконостаса, який відгороджує од усіх парафіян вівтаря, святая святих, ховає від них Царство Небесне, бо ще в четвертому сторіччі святий Василь Великий сказав, що натовп богомольців заважає священнослужителям зосередитися під час творення таїнств, тож треба їх якось відгородити од вівтаря, – міркував святий Василь Великий і наказав напнути між середньою частиною храму і вівтарем завісу, тобто протягти… ширму, авжеж… звичайнісіньку

чорну ширму, за якою завжди приховується таїна, і через півтори тисячі років навіть фотомайстри користуватимуться такою ширмою, але зараз не про них мова, зараз мова про іконостас, який згодом замінив чорну завісу і в якому є Царські Ворота, що ведуть у Царство Небесне, тобто до вівтаря, до святая святих, куди заходити всім суворо заказано, окрім священнослужителів, і ось він переді мною, цей іконостас з неодмінним Деїсусом-молінням, на якому зображено Спасителя з Його Матінкою та Івана Хрестителя, що вкляк перед ними, але мені досить одного погляду, аби завважити, що цю сцену найвищого моління зовсім недавно намазав якийсь місцевий маляр-самоук, коли безбожники раптом усі, як один, стали глибоковіруючими і мусили спішно поновлювати з колгоспної комори церкву, – тому на десниці Спасителя великий палець стулений пучкою не з підмізинним, а із середнім перстом, ніби Всевишній зібрався дати комусь добрячого щигля. Але суть не в тому, я тільки хочу сказати, що саме під цією десницею священик проводить крізь Царські Ворота жінку із сонця, проводить її так урочисто, як колись первосвященик провів маленьку Діву Марію до святая святих, куди й сам не мав права заходити більше як раз на рік; він проводжає її до вівтаря, де сховані од людського ока престол і жертовник; він, як дикий язичник, бере цю жінку, цю грішницю, за її шовкові півкулі, що сходяться в гаряче сонячне коло, й садовить на престол, де за спинку слугує мені бронзовий семисвічник, а потім не витримує і широко, але ніжно цілує мене у відкритий рот.

– Перевдягніться, отче, – кажу я.

– Заплющ очі.

– Тут і так морок.

Однак я слухняно примружую повіки і крізь вії бачу, як він поверх теніски й джинсів зодягає світлий підризник, а потім розшитий золотом фелон. Мені подобається, як отець Серафим по-чоловічому розпускає волосся і натягує на голову не буденну шапочку-скуф’ю, а високу оксамитову камилавку.

– Уже можна дивитися?

– Ні, потерпи.

Авжеж, він ще накидає на себе єпитрахиль – широку і довгу стрічку, що звисає у нього з плечей по обидва боки, – без єпитрахилі священик не береться до жодного дійства.

Потім він підходить до різьбленого столика-тумби, що, власне, і є жертовником, – на ньому стоїть темна срібна чаша на високій ніжці, такий же срібний ківшик, вазочка-дискос і гарнюня фігурна лжеця – ложечка… Він відчиняє в жертовнику дверцята, дістає звідти синю, як сапфір, карафку, тоді наливає темного трунку в чашу і в ківшик. Бере в одну руку чашу, у другу лжецю і підходить до мене.

– Відкрий ротик.

– А очі? – питаю я.

– Вони в тебе й не закривалися, – каже він і, набравши у лжецю напою, пропихає мені його в рот, як маленькій дитині ліки.

Я довго тримаю той трунок між язиком і піднебінням, вслухаюся в смак, що схожий на присолений мед і трохи відгонить чи то сирими грибами, чи… спер… мою першу лжецю причастя я ковтаю без найменшої огиди й тільки потім питаю:

– Що це?

– Кров кажана, – каже він.

Проте й після цього я зовсім не бриджусь і слухняно відкриваю рот, коли він підносить до моїх вуст другу лжецю.

– Ще…

– Подобається? – він вкладає у мою руку чашу, а сам відходить до жертовника, бере ківшика й теж відпиває невеличкий ковток.

– Чому кажана? – питаю.

– Бо нам потрібні крила, щоб перелетіти ніч. Його кров запалить нашу з тобою кров.

Зненацька я вся зіщулююся. Лівобіч од мене у мороці ризниці спалахують два гострих вогники. Очі… щура? Нічого так не боюся, як цієї пацючні і її бридкого писку. Видно, звикло жирувати в коморі – тепер скаженіє у церкві од голоду. Я ще не перевела подиху, як щось загриміло в жертовнику, і він затремтів.

– Не бійся, там умонтовано холодильник, – сказав він. – А ти що подумала?