Кровна мста
Шрифт:
З присутніх Вадим знав п’ятьох: Мирослава, Середича, Вуя, Луку, а ще Турика. Останній – геть молодий хлопчисько. Он усе нишпорить очима по березі, наче шукаючи кого. Певно, дівчина вийшла провести, помахати білою хустиною. Любов…
Вони мовчали, лише голосно видихали повітря з легень, коли вкотре налягали на весло. Гребли разом, не дивлячись, що хтось – боярин, а хтось – простий дружинник. Човен ішов швидко, ніби перестрибував із хвилі на хвилю, тільки снасті скрипіли та лопотіло вітрило. Недарма Вадим стільки років проходив морями – розумівся
Мури Корсуня показалися перед очима після того, як сонце повернуло з обіду на захід. Човен саме повернув на північ, обігнувши таврійський берег із його багатими грецькими селищами та синіми горами.
– Куди це ти правиш, купче? – запитав боярин Середич, зрозумівши, що човен поміняв курс.
Вадим навмисне не відповів, даючи змогу сказати Мирославові. А той із відповіддю не забарився:
– До Корсуня.
Така коротка відповідь задовольнила всіх: до Корсуня – то до Корсуня. Тільки не Середича.
– Хіба ж Ярослав у Корсуні сидить?
Мирослав не поспішав відповідати, зате вставив своє Вуй, який Середича не любив:
– Князь велів Корсунь мечем узяти та віддати Ярославові як віно за землю сіверську.
Зарозуміла відповідь старого образила боярина, а гордий Середич цього терпіти не хотів, навіть такому чоловікові, як Вуй. Не звик зносити образи, та ще в присутності молодих дружинників.
– Хіба що шинки корсунські мечами своїми витягнете. Захотілося, воєводо, кров стару розігнати з молодою гречанкою?
Запала мовчанка. Усі знали крутий норов свого воєводи, сам Середич почав очима намацувати руків’я меча – від цього старого можна чекати чого завгодно. Вуй відпустив весло, повернувся до боярина і своїм тяжким поглядом вперся на нього. Середич лише трохи поблід, проте сміливо дивився в очі старому, витримуючи той погляд.
– Були вже в мене і гречанки, і степовички, і болгарки, і ляшки. А от єгиптянки не мав іще єсмь. Кажуть, вельми гарні діви із землі єгипетської, хочу спробувати на старість. Ти зі мною чи як?
Новий жарт від старого воєводи миттю зняв напруження – і всі зареготали. Середич почервонів, відвернувся і сплюнув за борт.
– У корсунському порту довго простояти доведеться. Чую, гов’ядом пахне з ваших товстих клунків. Гайда обідати, – порадив Вадим.
Усі дружно погодилися: робота за веслами і морське повітря нагнали апетиту.
До Корсуня підійшли вже ближче до вечора. Вадим прошмигнув своїм човном попри безкінечну кількість трієр, лодій та менших суден, пришвартувався на пристані і швидко владнав усі справи із місцевою портовою владою. Тим часом воєвода командував:
– Нам із боярином Мирославом треба до города, а ви лишайтеся тут. Волос буде за старшого. Ходи й ти з нами, Середичу, а то дівулі вже зачекалися на нас із тобою.
Останні слова Вуй сказав примирливо. Був він суворим та сердитим, однак довго образи тримати не вмів.
У місто Вадим пропуску не добув, та й не треба було. У самому порту
– Давно я вже тут не бував. Ще як із князем Володимиром… – хотів було щось розповісти старий, та боярин Середич перебив його недоречно. Пам’ятав ще образу.
– Що, також до дівок забігали?
– Ти, боярине, ще отроком був єси, коли ми з Володимиром та цілою дружиною стіни ці своїми копіями підперли. Приступом, правда, міста взяти не вдалося, та облоги греки не витримали.
Вуй розповів історію, яку й так знали присутні. Тим часом вони підійшли до дверей шинку й завітали всередину.
Тут було багато люду, сиділи за столами густо, усі мови навколишніх земель змішалися в один гамір.
– Ну що, є твій грек? – запитав Мирослав.
– Мусить бути. Вечорами він завше тут із купцями бенкетує.
Вадим уважно розгледівся. Уздовж стін шинку стояли два столи: за одним розмістилися купці в багатому одязі, а за другим, значно біднішим – їхні слуги та охорона. Поміж купцями Вадим відразу впізнав свого давнього знайомого і швидким кроком пішов до нього.
– Здорові будьте! Хайре, Костянтине, – голосно привітався руський купець, перервавши тиху бесіду греків.
Він без запрошення сів на вільне місце навпроти Костянтина.
Грек упізнав гостя, заговорив по-ромейськи:
– Яким вітром тебе занесло до нас, Вадиме – північним чи південним? Звідки йдеш: з Русі чи з Царгорода?
– Східним, ромею, тмутараканським, – відповів Вадим по-руськи, знаючи, що Костянтин добре розуміє його мову.
Позаду Вадима стали його супутники, незграбно розштовхали інших купців і сіли поруч із Вадимом. Варяги Костянтина, побачивши непроханих гостей, почали підводитися, але господар махнув їм рукою, що все гаразд, і вони знову посідали. Натомість прибігла рабиня.
– Вина гостям, – наказав Костянтин.
Вона вклонилася й зникла. За короткий час свіжим гостям принесли вина і м’яса, гостина розгорнулася з новою силою. Купці, що пирували з Костянтином, виявилися з різних земель. Розмова поплила рікою, як і вино. Говорили про все, руські бояри пили пиво й уважно слухали, про що говорили інші, у розмову не втручаючись. А розмова була про одне й те саме: де брав, почому, скільки продав, де, чого. Буденні купецькі теми.
З часом у шинку побільшало рабинь. Вони розносили поміж столів ще вино та закуску, забирали порожні миски та жбани, які дуже швидко накопичувалися на столах. При цьому вони колихали своїми стегнами, та, мовби нехотячи, показували гостям свої груди, низенько нагинаючись над столом.
Вадим лише підморгував Вую, той злився, промовляючи:
– Розпуста. Кругом одна розпуста. Нема на тих греків князя Святослава! Ніби в Содомі, а не в городі християнському.
До воєводи з іншого боку нагнулася білява німка, так що її потужні перса опинилися просто в старого перед очима. Вона забирала зі стола порожній глек від пива.