Кровна мста
Шрифт:
Воєвода струсив головою.
– Щоб на своїй землі та ще окаянним бусурманам платити?! Ніколи. До поганих на поклін не піду, чуєш, купче?
– Як не поклін, то мотуз на шию, а до них і так іти треба, – буркнув Вадим.
– Повертай, сказав! – грізно гукнув воєвода. – Добре їх знаю: зараз тільки фіть – і вже аркан на шиї! Не можна вірити бусурманам!
– Вадим діло каже. – Мирослав поклав Вуєві руку на плече, ніби хотів заспокоїти. – Усі купці платять печенігам і тільки так спокійно проплисти можуть. Тоді розбійники не займуть. Не можемо сольством ризикувати. Одягніться,
Вуй змирився. Човен підходив до берега дедалі ближче, і подорожні бачили, як печенігів усе прибувало. Тепер їх стояв на березі досить великий загін.
– Сидіть тут, а я піду й домовлюся з ними.
Вадим, сказавши це, вискочив із човна й пішов по мілководдю до берега. Усі мовчки спостерігали, як неквапом купець наблизився до ординців і підняв праву руку догори на знак привітання.
– Цікаво, про що вони там говорять, – упівголоса мовив Турик.
– Усе добре. Зараз дасть їм срібла – і пропадуть вони, як туман зрання, – ніби заспокоюючи всіх, сказав Мирослав.
Запала мовчанка. По якійсь хвилі сказав Вуй:
– Щось вони надто довго.
Раптом, оминувши Вадима, кілька печенігів почали спускатися верхи з берега й підходити до того місця, де стояв човен. Один із них гукнув щось, помахав нагайкою, закликаючи людей із човна вийти на берег.
– Що йому треба, чортові кудлатому? – не розуміючи, запитав Середич.
– Казав же вам – не вірте бусурманам.
– Спокійно, – сказав Мирослав. – Пішли. Вони нам нічого не зроблять.
Упевнений у собі Мирослав першим вискочив із човна у воду й пішов до печенігів. Інші рушили слідом за ним.
Ватажок степовиків був високим, чорноволосим молодиком з орлиним поглядом. Сидів на гарячому гнідому жеребці в кольчузі, при боці мав криву хозарську шаблю. Бусурманин зверху вниз дивився на русичів, ніби оцінюючи кожного з них. Вуй глядів на степовика спідлоба. Зараз ці печеніги не були такі страшні, як тоді.
Тим часом ватажок, оглянувши докладно всіх, махнув нагайкою своїм людям. Ті під’їхали верхи до човна й почали в ньому копирсатися, ніби щось шукаючи. Воям це не сподобалося, вони стали поглядати на Мирослава, однак боярин був спокійним. Іще кілька разів перегукнувшись з ординцями по-своєму, печеніг знову махнув нагайкою й поїхав геть. Його люди погнали за ним, і скоро весь загін був далеко в степу, лишивши на березі русичів самих.
– Кляті поганці, – плюнув собі під ноги Бурий.
– Чого він хотів? – запитав Середич Вадима, як той повернувся.
– Чорт їх розбере, тих розбишак. Нумо до човна – нема чого тут більше стовбичити.
На лівому березі стіною стояв великий, густий ліс, підтоплений річковою водою. Йшло до вечора, навкруги почало темніти.
– Правду ти казав, воєводо, – хмариться. Та й вітер став дужчати, – дивлячись на небо, мовив Вадим.
Тим часом перед очима стала Хортиця – усі ще дужче налягли на весла.
Виходили з човна, коли вже блискавки розтинали небо, а дощ лив наче з цебра. Мужі забирали із собою все, що могло намокнути, і йшли до лісу, який ріс на скелястій
Злива змивала піт із їхніх тіл, а з ним і втому, додавала бадьорості. Вітер гудів, махав у різні боки верховіттями старих сосен і дубів; чагарники, що росли на схилах, пригинав ледь не до землі. Вуй знав, що така сильна буря налітає швидко й сильно, і горе тому, кого вона застукає на воді чи в чистому полі. Однак вона і минає швидко, розтративши силу.
Грім відгримів, і його відлуння чулося лише здалека. Злива також припинилася, а замість неї дрипав дощик. Стало тихо.
Мужі сиділи в курені навколо вогнища. Грілися, сушили одяг. Вечеряли шинкою та сухарями, які набридли вже за цілу дорогу. Після того, як буря перейшла, почуття спокою й тепла огорнуло дружинників, що сиділи в курені. Тільки один Турик залишався стояти на варті, трясся в мокрому корзні від холоду й ловив носом запах диму від вогнища.
– Тут можна засісти на кілька днів. Треба буде розвідати, де печеніги. Якщо нема близько – волоком перетягнемо човна по берегу. Проти течії пороги не перейти, – сказав Мирослав.
– Їх наче й нема, та вони, бусурмани, з-під землі вискочити можуть. Знаю я їх. Кинуть аркан на шию – і пропало наше сольство. Треба було поганцям більше заплатити, аби ще човна кіньми переволочили, – сказав Середич.
– Дурень той, хто вірить бусурманам, – втрутився Вуй.
Купець Вадим також сказав своє слово:
– За печенігів не бійтеся – не зачеплять. Хоч вони і розбишаки, та коли їм заплатиш – без страху їдь собі далі. Навіть перепустку дали.
При цих словах він витяг із кишені заяложену червону хустину з якоюсь вишивкою.
Спокійна мова бувалого мандрівника вселила надію. Мирослав усміхнувся.
– Ти, купче, знайомства всюди маєш. Певно, уже й Морані запхав у кишеню, щоби завчасу тебе до пекла не забрала.
Усі посміхнулися з такої вигадки. Тільки Вуй суворо мовив:
– Підемо завтра та поклонимося старому хортицькому дубові.
– Ми є християни, а не язичники, щоби кланятися деревам, – гостро відповів Середич.
– Ми є русичі, роду руського. І Святослав, і Ігор, і ще Олег ставали на Хортиці, щоб жертви кумирам зробити. Ми жертви робити не будемо, та поклонитися старому велетню годиться. Бо так ще наші діди робили.
Середич махнув рукою – не хотів сперечатися із впертим дідом.
Після вечері до воєводи підсів Волос. Це був дужий молодець, кароокий, темноволосий.
– Розкажи, воєводо, про битву останню князя Святослава. Казали, що ти був тут, на Хортиці, разом із ним, як заскочили вас печеніги.
Вуй не любив розказувати бувальщини й іншим разом просто відігнав би від себе цікавого молодика. Але цього разу не відмовив – поважав сотника. Інші молоді дружинники також підійшли, залишивши Мирослава, Середича й Вадима на самоті. Купець саме збирався почати якусь свою чергову байку, та побачив, що слухачів сильно поменшало, розлігся й заснув.