Кровна мста

Яріш Ярослав

Варяги, а за ними і греки зареготали. Вуй ще гірше зблід. Поруч із ним підвелися Мирослав і Середич.

– Забери, варяжине, свої слова назад, аби кров’ю їх змити не довелося.

Вікінги й собі підвелися. Їх було четверо проти трьох русичів. Рудобородий витяг ножа, показав Вую. Воєвода тут же схопив варяга за руку своєю долонею, ніби лещатами, викрутив убік. Рудобородий крикнув із болю і випустив ножа. І вікінги, і русичі тут же взялися за зброю.

– Досить! – це втрутився у справу Костянтин.

Він досі мовчки, з цікавістю слухав

суперечку варягів із русичами, однак тепер, коли запахло смаленим, вирішив втрутитися. Не хотів хитрий грек, аби його охоронці побили бояр князя тмутараканського. Ой не хотів…

На щастя, зброя так і лишилася в піхвах, хоча розпашілі мужі знову сідати за стіл не поспішали. Костянтин наказав одній із рабинь, аби гукнула Вадима, сам же сказав Мирославу:

– Даремно ви прийшли сюди свару починати.

– Хіба ж ми її почали?

– Мої люди не винні. Вони розказали вам те, що ви хотіли почути. Хіба ж неправда в тому, що мечі варязькі непереможні, чи те, що держава руська від варягів пішла?

– Неправда! Ми є руси, а не варяги! – просичав Вуй. – Іще варягами й не пахло, як князі наші з дружинами підходили до стін Царгорода і ви, греки, дань нам носили!

Костянтин посміхнувся і махнув рукою.

– Давно це було – й неправда. Тільки старі й немічні згадують часи давні, мужі сильні нинішнім днем живуть. Тож сідайте, руси, випийте ще вина.

– Вип’ю. Тільки нехай перше твої варяги слова свої брехливі заберуть і прощення попросять.

Почувши це, рудобородий варяг заіржав. Тоді щось гиркнув до товаришів, які, очевидно, руську мову не дуже добре знали, і ті заіржали також. Саме зайшов Вадим, відразу відчув, що запахло бійкою.

– Гей, боярове, бачу, добре гуляєте, – сказав до своїх.

– Ще ні, але зараз будемо, – відповів спокійно воєвода.

– Ви б ліпше варягів не слухали. Вони хвалитися вельми здатні, та у словах їхніх дуже тяжко правду знайти. Більше полови, як зерна.

Тут заговорив рудобородий:

– Ми не раби Костянтина, а вільні вої. Тому слів своїх забирати не будемо, бо в них правда є, що ви, руси, – боягузи і брехуни. Вам би пастухами бути, а не воями.

– Закрий пащеку! – раптом втрутився Костянтин, визвірившись на свого охоронця.

– Ми не твої раби, Костянтине, – ще раз повторив варяг.

Очі його почервоніли від вина і люті, сам був червоний, як рак, а його руда борода ніби загорілася ясним вогнем Валгалли.

– Коли хочуть, аби-м слова свої забрав, то нехай мене викличуть на поєдинок. Зі старим битися не буду, а тих двох порубаю однією лівою.

Раптом Вуй узяв жбан із пивом і хлюпнув просто варягові в пику.

– Охолонь.

Рудобородий такого не чекав. Він витерся, а тоді почервонів іще більше.

– Ах ти ж свиня руська!

Він кинувся просто на Вуя, намагаючись дістати його через стіл, тільки руки були в нього трохи закороткі. Воєвода лівицею блискавично схопив варяга за руду бороду, притяг до себе.

– Понюхай-но кулака руського, вражино!

Воєвода мав за поясом обушок

і в ході суперечки поволі витяг його. То була страшна зброя: на дерев’яному держаку висів ланцюг, а до нього була причеплена куля з шипами. Вуй узяв у долоню цю кулю і «розписався» нею просто на носі варяга. Той, перечепившись за лаву, полетів сторчака разом із лавою. Варяги отетеріли, почали виймати свої мечі. Купці, що сиділи за столом, миттю посхоплювалися й шугонули врізнобіч, аби їх не зачепило. Костянтин вже навіть не намагався стримати бійку: бурю не загнуздаєш!

Один із варягів поліз на стіл, але був підпилий, а від того важкий. Доки він ліз, Вуй схопив свого обушка за держак, розмахнувся. Рука старого не схибила, і залізна куля зі свистом роздробила коліно нападника. Той закричав від страшного болю і впав на стіл, а тоді скотився з нього.

Мирослав схопився за дошки стола, інші помогли йому, і скоро руси з гуркотом перевернули стіл разом із наїдками просто на землю. Від того гуркоту рабині ще гірше заверещали, а Костянтин ще глибше уткнувся в стіну. З оголеними мечами й ножами руси кинулися на двох варягів, спалахнула бійка. Лють горіла в очах русичів, вони з диким риком билися і швидко порізали недругів.

Запала мовчанка, лише кров розливалася по підлозі, схлипували рабині та кліпали повіки перестрашених купців.

Вуй швидко оглянувся – інші купці трималися за мечі, хоча нападати не поспішали. Костянтин принишк. Почав підводитися рудобородий, що першим дістав від Вуя по носі. Воєвода, не даючи йому отямитися, ударив ножем, варяг захарчав і осів на долівку. Запала ще більша тиша.

Русичі мовчки сховали зброю. Вуй ще раз поглянув на ледь живого від страху Костянтина.

– Погані в тебе були охоронці. Мусиш ліпших собі знайти. Таких, щоб кричали й хвалилися менше.

– Як скажете, – відповів грек.

– Ходімо, братове.

Вуй першим пішов до виходу, купці дали йому дорогу. Русичів більше не займав ніхто, і вони спокійно вийшли надвір.

Воєвода Вуй мовчки налягав на весло. Був уже день, сонце пригрівало. Інші також були мовчазними. Тиша, лише чути сердите сопіння гребців та хлюпання за бортом. Вадим щурив очі, вдивляючись у далечінь. Хвилі, наче граючись, кидали їх човен то вгору, то в сам низ, та він сердито поров ті хвилі, напинався білим вітрилом і все далі біг на північ. На щастя, віяв попутний вітер.

Довгий час воєвода не міг і слова промовити, усе згадуючи події в Корсуні. Йому було соромно за цей вчинок: бувалі вої, бояри, ще й посли, а затіяли корчемну бійку. Що зараз би сказав їм Мстислав? Хоча, будучи на їхньому місці, він також образ би не терпів.

Вадим уже ледь не дрімав за стерном – йому було до всього байдуже. Повіки злипалися – далася знати бурхлива ніч.

Далеко у відкритому морі Мирослав нараз зупинився.

– Час обідати.

Посли облишили весла, повернулися обличчям до середини човна. Турик став витягати припаси, нарізати ножем на кусні.