Кульбабове вино
Шрифт:
— Як настане квітень, озирнися і спитай: «Хто хоче латати покрівлю?» І в кого засвітяться очі, той тобі й потрібен, Дугласе. Бо з нашого даху видно всеньке місто, аж до самих околиць, і всі околиці ген до небокраю, і блискучу річку, і вранішнє озеро, і пташок на деревах унизу, а ти над усім тим, і тебе обвіває найкращий у світі весняний вітрець. Та тільки котрогось одного з тих див досить, щоб весною на світанку полізти хоч на флюгер. То всемогутня година, треба лиш не пропустити її… — Голос прабабусин поступово затих.
Дуглас плакав.
Прабабуся знову прочнулася.
— Ну-ну, ти чого це?
— Того, — відказав він, — що завтра тебе вже тут не буде.
Вона піднесла до обличчя невелике
— Завтра я встану о сьомій ранку, вмиюся і разом з Чарлі Вудменом побіжу до церкви, а потім ми вирушимо на гуляння в Електричний парк, там я плаватиму, бігатиму босоніж, падатиму з дерев, жуватиму м’ятну гумку… Дугласе, Дугласе, посоромся! Ти ж підстригаєш нігті, правда?
— Так, ба.
— І не плачеш, коли що сім років твоє тіло оновлюється, коли в тебе на пальцях і в серці відмирають старі клітини й народжуються нові. Тобі ж це не вадить, га?
— Ні, ба.
— Ну, то поміркуй, хлопче. Ніхто ж не зберігає зістрижених нігтів, хіба що якийсь дурень. А чи бачив ти коли, щоб змія потягла кудись ховати свою скинуту шкіру? От і в цьому ліжку нема вже нічого, крім нігтів та висхлої шкіри. Досить натужитись і добре зітхнути, як я розсиплюся на порох. Важлива не оця я, що лежить під укривалами, а оця, що сидить скраєчку ліжка й дивиться на мене, і ота я, що готує внизу вечерю, або клопочеться в гаражі коло машини, або сидить у бібліотеці й читає книжку. Нова парость — ось що важливе. І насправді я сьогодні не вмираю. Людина, яка має нащадків, ніколи не вмре. От і я житиму ще довго-довго. І через тисячу років мої паростки, яких буде на той час із ціле містечко, так само гризтимуть зелені яблука в затінку евкаліптів. Оце моя відповідь тим, хто питає про такі поважні речі. А тепер біжи мерщій і клич сюди всіх!
Нарешті всі родичі зібрались у кімнаті й стояли в чеканні, як стоять люди, що прийшли на вокзал провести когось у дорогу.
— Ну от, — сказала прабабуся, — настав мій час. Я не смиренниця, і мені приємно бачити вас усіх коло мого ліжка. На тому тижні вас чекає чимало справ: треба опорядити до зими садок, прибрати в коморах, купити дітям теплий одяг. А що оцієї мене, яку задля зручності кличуть прабабуся, тут уже не буде, то всі оті я, яких звуть дядечко Берт, Лео, Том, Дуглас і так далі, повинні взяти дещо на себе й робити хто що може.
— Гаразд, бабусю.
— І не треба тут завтра ніяких пишних церемоній. Не хочу, щоб мені співали хвалу — свого часу я й сама сказала про себе доволі втішних слів. Нема такої їжі, якої б я не їла, нема такого танцю, якого б не станцювала, і тепер лишилося тільки скуштувати останнього пирога й проспівати останню пісню. Але я не боюся. Як по правді, то мені навіть цікаво. І хай смерть не сподівається мене обділити — я жодної крихти повз рота, не пропущу. Отож за мене не турбуйтесь. А тепер усі йдіть і дайте мені заснути…
Десь тихенько зачинилися двері.
— Отак воно краще…
Лишившись сама, прабабуся зручно вмостилася в теплій кучугурі полотна та вовни, простирадл та укривал, іклаптикова ковдра вигравала над нею всіма кольорами, наче циркові прапорці в давні літа. А вона лежала й почувала себе такою ж маленькою і загадковою, як вісімдесят з чимось років тому, коли, прокинувшись уранці в своєму ліжечку, з приємністю розправляла тендітні кісточки.
Колись дуже давно, пригадувала вона, мені снився сон, страшенно гарний, та раптом мене хтось збудив, і то був день, коли я народилася. А тепер? Стривай, треба прикинути… Вона повернулася думкою до дійсності. Де ж це я була? Дев’яносто років… Як віднайти нитку того давнього сну й відновити його?..
А внизу, подумала вона, зараз чистять столове срібло, прибирають у підвалі, витирають порох у кімнатах. їй було чути, як у всьому домі триває життя.
— От і добре, — прошепотіла прабабуся, линучи на хвилі сну. — Життя є життя, так і має бути.
І хвиля понесла її від берега.
— Ой, привид! — зойкнув Том.
— Ні, — озвався голос. — Це я.
У темну спальню, де пахло яблуками, влилося примарне світло. Скляна літрова банка немовби висіла в повітрі, і в ній мерехтіли десятки тьмяних вогників. І в цьому блідому посвіті урочисто блищали Дугласові очі. Він так засмаг, що його обличчя й руки ніби розчинились у темряві і нічна сорочка здавалася безплотною примарою.
— Ох ти ж! — вихопилось у Тома. — Скільки світлячків! Двадцять, тридцять?
— Цить, не кричи!
— Навіщо вони тобі?
— Нас полаяли за те, що ми читали допізна з ліхтариками під укривалом, хіба ні? А коли тут буде банка зі світлячками, ніхто й слова не скаже — подумають, що це просто колекція.
— Дуг, ну ти ж і голова!
Але Дуглас нічого на це не відповів. Він поважно поставив той мерехтливий світильник на нічну тумбочку, взяв олівця й заходився ревно писати щось у своєму блокноті. Світлячки спалахували, пригасали, знову спалахували й пригасали, і в його очах раз по раз зблискували три десятки мигтючих зеленкувато-блідих вогників, а він усе писав та писав — десять, двадцять хвилин, — нанизував рядок за рядком, закреслював і виправляв, записував і переписував усе те, що назбирав похапцем протягом літа. Том лежав і, мов заворожений, дивився на маленьке живе вогнище, що тріпотіло й блимало всередині банки, аж поки так і заснув, спираючись на лікоть, а Дуглас тим часом і далі писав. Нарешті на останній сторінці він підсумував уже записане:
«НЕ МОЖНА ПОКЛАДАТИСЯ НА РЕЧІ,БО:
— коли це, приміром, машини, вони розвалюються, або іржавіють, або гниють, або й узагалі залишаються недороблені… або ж їх назавжди замикають у гаражі…
— коли це тенісні туфлі, ти можеш пробігти в них із такою-то швидкістю лише таку-то відстань, а потім тебе знову притягає до землі…
— коли це трамвай, то хоч який він великий, а проте завжди доїжджає тільки до кінця колії…
НЕ МОЖНА ПОКЛАДАТИСЯ НА ЛЮДЕЙ,БО:
— вони кудись від’їздять…
— незнайомі вмирають…
— знайомі так само вмирають…
— друзі вмирають…
— одні вбивають інших, як ото в книжках…
— і твої родичі теж можуть умерти». Отже…
Він глибоко вдихнув, затримав у грудях повітря, а тоді поволі, з шумом випустив його; потім удихнув знову й так само повільно відітхнув крізь зчеплені зуби. Отже…
І дописав великими й жирними друкованими літерами:
«ОТЖЕ, КОЛИ ТРАМВАЇ, І БРОДЯГИ, І ЗНАЙОМІ, І ДРУЗІ МОЖУТЬ ПІТИ НА ЧАС ЧИ ПІТИ НАЗАВЖДИ, АБО РОЗВАЛИТИСЬ, АБО ВМЕРТИ, І КОЛИ ЛЮДЕЙ МОЖУТЬ УБИВАТИ, І КОЛИ ТАКІ ЛЮДИ, ЯК ПРАБАБУСЯ, ЩО МАЛИ Б ЖИТИ ВІЧНО, ТЕЖ МОЖУТЬ УМЕРТИ… КОЛИ ВСЕ ЦЕ ПРАВДА… ТО І Я, ДУГЛАС СПОЛДІНГ, КОЛИСЬ… МАЮ…»
Английский язык с У. С. Моэмом. Театр
Научно-образовательная:
языкознание
рейтинг книги
