Курва

Лукащук Христина

Цілую його стверділу до неможливого плоть, захоплюю його устами. Павло на мить зупиняється, перестає мене цілувати. Слухає. Свою насолоду. Штовхальним рухом проникає глибоко, заштовхує в мене себе всього. Стогне. Його серце голосно стугонить у грудях, скронях, у моєму роті. Я задихаюся. Намагаюсь визволитися з-під його враз скам’янілого тіла.

Ми міняємося місцями. Тепер я згори. Тепер я контролюю глибину, ритм. З насолодою вилизую його всього від основи догори і в зворотному напрямку. Так безліч разів. Павло, здається, забув про свого прутня, бо цілковито

поринув у довгий солодкий поцілунок межи моїх ніг. Мені мало його язика, мало пальців, якими намагається собі допомогти. Нічого, абсолютно нічого не може зрівнятися з насолодою входження його випещеної-вилюбованої мною плоті.

Лягаю на спину і даю йому право ввійти в мене. Так уміє тільки він один. Владно, рвучко, хмільно.

Іноді мені видається, що Павло мене ненавидить – з такою настирливістю, затятістю, силою він входить у мене, виштовхуючи на берег насолоди. Здається, тієї миті нічого важливішого у світі від насолоди, яка от-от прорветься і заполонить собою моє тіло, мене саму, весь світ, не існує і не може існувати.

– Доброго ранку, коханий… – Лише зараз розплющую очі.

– Доброго ранку, люба… – Наче крізь сон.

Він лежить поруч – великий, мокрий, спустошений. Він дивовижно красивий у своєму безсиллі. Він розчулює мене чи не вперше, відколи його знаю. Нахиляюся і дарую йому вдячний поцілунок у плече, що найближче до мене.

Сьогодні неділя. Минає четвертий день нашого перебування в готелі. Ми мало спали, багато плавали, цілувалися, трималися за руки. Нічого не віщувало бурі. Я здалася першою. Не стрималася.

– Скільки часу ще триватиме твоя сепарація?

Павло наповнює білим сухим вином мій келих. Це вже втретє.

– Ти про що? – вдає, що не розуміє.

– Про тебе і твою дружину.

Я не п’яна, але думки вже не слухають мене. Пруть із мене одна наперед одної, наче школярі на перерву.

– Ти мусиш?

Він іще надіється, що я схаменуся, адже я вмію. Мені не раз вдавалося змовчати. Він таки це бачив.

– Так.

Павло розчаровано зітхнув.

– Ми про це вже не раз розмовляли. Я б не хотів зараз повертатися до цієї теми. Не зараз, не тут, не сьогодні. Я нічого нового не маю тобі сказати. Ти це знаєш, – розмовляє, наче з хворою. Ніжно, без емоцій. Благає.

– Я так більше не можу. – Це правда.

– Я знаю.

– І що?

– З чим?

– З нами. З тобою, з твоєю дружиною. Ти її залишиш?

– Не знаю.

– А що ти знаєш?

– Що мені з тобою добре.

– І це все?

– Так.

Я не можу втримати сліз. Вони рікою, двома стрімкими потоками течуть-скапують мені на руки, на білосніжний обрус в італійському ресторані, куди ми пішли з нагоди неділі. Вже посиділи, вже відпочили. Настрій зіпсутий, вечеря також. Павло не встав, не обернувся, не пішов. Він вихований. Він приречено сидить навпроти мене й очима, повними жалю, дивиться в мій бік. Руки безвільно лежать на колінах. На великій білій тарілці непочатий кальмар.

– Тобі краще?

– Ні. Мене виводить із себе твій спокій. Мені хочеться схопити оці кляті тарілки і розтрощити всі до одної,

мені хочеться кричати, тупати ногами, зачати істерику, зчинити шум…

– Добре, що ти цього не робиш.

– Ми можемо бути разом?

– Ми разом.

Мене вражає той спокій, із яким він промовляє останню фразу.

– Я хочу вийти за тебе заміж.

– Я знаю.

Дивлюся просто йому в очі. Він не відводить погляду.

– Ти ж знаєш, я не можу тобі цього запропонувати.

– Але чому?

– Я одружений. Ми з дружиною вирішили пожити окремо, аби прийняти рішення, чи варто зберігати шлюб. Я про це тобі говорив.

– Ти вже вирішив?

– Ні.

– Але ж ти казав, що дружина не потребує тебе, що їй достатньо, аби ти заробляв гроші. Ти ж казав, що вже сам не знаєш, чи любиш її. Ти казав…

– Так, я знаю, що я казав. Але в нас із нею є син.

– Він за кілька років виросте…

– За кілька років…

Цього вечора ми також кохалися. Павло ніколи не відмовляв мені, коли я просила. Ні для кого не є таємницею, що це найкращі ліки для закоханих. Але полегшення не прийшло. Павло заснув одразу, не побажавши мені доброї ночі. Я довго безгучно плакала і не могла зрозуміти, де він, той біль, у мені.

Наші стосунки не охололи і не ослабли. Ми жили наче у двох світах. Був світ реальний, де Павло мав тимчасову свободу і де все ж таки існували його дружина і син, яких він відвідував, дбав частіше і більше, ніж того вимагалося і ніж того хотіла б я. Та був ще й інший світ – чуттєвий, шалений, безмежний і солодкий, де ми з Павлом однаково добре чулися і втратити який боялися.

– Поки тебе не було, я взяла почитати кілька книжок, – моя мати.

– Щось цікаве? – питаю, аби підтримати розмову.

Наші смаки ніколи не збігалися. Те, що вона читала, насправді мене не цікавило. Але я мусила проявити хоч краплину ввічливості, бо ж мати доглядала моє помешкання, поки ми з Павлом їздили на відпочинок.

– Не знаю. Ще не читала. Узяла те, що лежало біля ліжка.

Жодного натяку на ніяковість чи жаль. Мати безсоромно позгрібала всі до однієї книжки, які я паралельно, залежно від настрою та емоційного стану, читала.

– Мам!.. – мені бракувало слів.

– Мені цікаво, чим ти живеш, врешті-решт я твоя мати, я маю право це знати, – вправно відвойовувала вона свої позиції.

І завжди робила це так упевнено і безапеляційно, що нам із батьком і на думку ніколи б не спало з нею сперечатися.

– Могла б мене про це спитати віч-на-віч, – усе ж таки пробую відвоювати своє право на приватність.

– У тебе ж ніколи немає часу. Ти завжди зайнята, працюєш, – говорить те, що найлегше.

Оця простота, ця впевненість, з якою проголошує речі, яких не існує, а якщо й існують, то тільки в її уяві, мене обеззброює і відбирає дар мови.