Курва
Шрифт:
– Справді? Хоч хтось валить мені всю правду, – іронізую я.
– Зачекай, не іронізуй. Буде ще тобі правда. Вся правда.
Якісь незрозумілі нотки обурення в його голосі. Петро, завжди такий спокійний і виважений, Петро, на якого завжди можна покластися, як невтомно повторював Остап, раптом обурюється…
Навіть якби я й хотіла щось спитати, хай би від того запитання залежало моє життя, я б не змогла вичавити із себе ні звуку. Слова застрягли мені в горлі. Я боялася почути щось таке, від чого не змогла б оговтатися.
Петро сам продовжив:
– Мені дуже дивно, що він тобі цього не сказав… Спочатку, коли
Мені здавалося, що я перетворилася на заціпенілий соляний стовп. Здавалося, достатньо одного невластивого слова – і я розсиплюся, перетворюся на рівну гірку кришталево-білого порошку. Я забула дихати, розуміла: зараз почую те, через що моє серце розбите.
– Ти не знала, що в нього дружина і двоє маленьких дітей?
– Де? – Здається, він таки почув.
– На селі, вдома.
Далі я не знала, що запитувати і що ще мало для мене значення. Чи гарна його дружина? Чи має вищу освіту? Чи дуже малі діти? Хто? Хлопчики, дівчатка чи хлопчик і дівчинка? Любив її? Вона його?
– Ти знав?
– Усі знали.
Отакої. То як же це виходить? Я бавлюся в наречену, складаю плани на майбутнє, проектую будиночок своєї мрії, а навколо всі знають, що він одружений, і продовжують мовчати. То що ж це таке має бути?
– Як так? Чому ніхто не сказав? Чому ти не сказав?
– Чоловіча солідарність.
Матінко рідна, що ж це таке – та чоловіча солідарність?! Я знала, хто такі чоловіки, принаймні, досі я думала, що знаю. Знала, що таке солідарність, але це словосполучення після щойно почутого не знаходило місця в моїй голові.
– Ти впевнений, що саме це і є чоловічою солідарністю?
– Ні.
Здивовано дивлюся на нього і розумію, що Петро хвилюється чи не більше від мене. У нього ледь помітно тремтить голос, дрібно трусяться руки, коли невидющими очима роззирається навколо в пошуках знаку, що забороняє курити. Витягує з початої пачки цигарку, яку так і не підносить до рота, хоч знаку не видно. Крутить її в тонких штивних пальцях, ламає і, з тамованою злістю скришивши у стиснутому кулаку, висипає в чорну скляну попільничку.
– Через те сам і зачепив тебе. Я не вперше зустрічаю тебе в місті, але досі не насмілювався підійти. Не міг, і все. Не подумай, я з того не мучусь, мене не мучать жахіття, і твої особисті справи мене не обходять, але якось це не по-людськи було. З тобою.
– Навіщо тоді розповів?
– Вирішив, що ти повинна про це знати.
– І що тепер?
– Не знаю. Принаймні тепер ти маєш вибір.
– Спасибі.
– Та нема за що. Справді нема за що. Потрібно було тобі одразу розповісти, але, видно, так мало статись… – Він стояв уже вдягнутий і чекав, поки я застібну свою торбинку.
– Мабуть. Як він?
– Хто?
– Остап?
– Ти що, цілковита дурепа, чи це і є та любов, про яку в книжках пишуть?
– Мабуть, перше.
– Гаразд. Твій Остап…
Слово «твій» боляче різонуло слух, але я втрималася, бо вирішила почути все до кінця. Люди іноді вміють бути найстрашнішими мучителями для себе самих.
– Твій Остап кілька років тому приїхав до Львова з якогось села Волинської області. У нього не було нічого, крім обручки на пальці і шаленого бажання зробити
– Чому ж не забирав у ту, що винаймав? – не витримую, бо не бачу жодної логіки.
– Казав, що в чужу не хоче. Казав, що його дружина повинна бути господинею на власній кухні.
– Добре казав, – думаючи про залитий фундамент на ділянці, зауважила я.
Петро здивовано озирнувся, ми якраз ішли вулицею до його машини. Я погодилася, щоб він мене підвіз, тим більше, що руки обривала важка торба із закупами.
– Мабуть, – знизавши плечима, погодився він. – А далі все сталося ніби само собою. Він почав усе глибше і глибше залазити в якісь фінансові операції з конкуруючою фірмою. Ти потребувала уваги, дружина і діти чекали грошей на життя, перший пай в новобудову, фундамент у передмісті… Усе це разом вимагало від простого хлопця в чужому місті надзусиль. Остап зламався. Щось не врахував, десь помилився – і все: кінець кар’єрі, кінець амбіціям, кінець стосункам із тобою.
– Ти хочеш сказати, що він і не збирався зі мною одружуватись?
– Я нічого не хочу сказати, бо не знаю. Це ти в нього колись спитаєш.
– Не спитаю.
– Як хочеш… – Він нарешті всміхнувся. – Я добре пам’ятаю, це твій будинок.
– Так, мій.
Я вже майже зачинила дверцята його авто, аж раптом запитання само зірвалося мені з уст:
– Як мислиш, що я маю робити з ділянкою і залитим фундаментом?
– Ділянка записана на тебе?
– Умгу.
– Тоді залиш собі. Як компенсацію. – Він іще раз усміхнувся і підморгнув мені.
Мені хотілося ревіти, але було нестерпно залишатися на самоті. До Ірки не поїду, бо в неї двоє дітей, яких по черзі потрібно годувати і вкладати спати, годувати і вкладати спати, і так по колу – голова обертом іде. До Ростика, мого давнього друга зі студентських років, іти не хочеться, та його може й не бути вдома. Ноги самі понесли до Мілі Семенівни з другого поверху.
Їй близько вісімдесяти, і вона, скільки себе пам’ятаю, жила сама. Я й не знаю, чи було колись інакше.
– А, це ти? Заходь, заходь. – Поправляє дешеві, з прозорої пластмаси окуляри. – Я якраз намагаюсь горіхів до пляцка [6] налущити. От і допоможеш.
6
Пляцок (діал.) – пиріг.
Я ледве стримую сльози. Шморгаю носом, навпомацки, бо у вузькому коридорі темно, шукаю паперову серветку.
– Він того не вартий.
Я перестаю шморгати і застигаю, мов укопана.
– Жоден чоловік не вартий сліз. Повір мені, старій.
Хочеться, ой як хочеться їй повірити, але не вдається.
– Ви впевнені? – з надією перепитую я.
– Впевнена, аякже. Твій не ліпший. Правда ж, не ліпший? – до мене.
– Ні, – погоджуюся я. – У нього дружина і двійко малих дітей, – випалюю на одному подиху, бо якщо затнусь, то не зумію продовжити. Соромно.