Курва
Шрифт:
Вона мовчала. Бо мовчали ми.
Нам із батьком було цікаво, хто ж усе-таки та жінка, яка мимоволі зачепила наші погляди, і тепер вони тріпотіли їй услід, як кольорові гелеві кульки. Але ні він, ні я не насмілилися спитати. Ситуацію прояснила сусідка.
– Зоню, а чи знаєш, кого щойно побачила? – першою до подруги звернулася мати.
– Кого? – щиро зацікавлено, бо перед нею – наші з батьком обличчя, що виглядали, певно, так, наче ми вздріли примару.
– А ту курву з дванадцятого дому. Ту, що в Славіка Оробця оселилась після того, як він прогнав дружину з донькою, – аж радісно, бо нарешті є з ким поділитися наболілим.
– А-а-а, ту-у-у-ю, – багатозначно проспівала пані Зоня, згідливо киваючи головою.
Була
– Будете щось замовляти? – мене не виганяли, але ввічливо натякали, що я займаю столик.
– Ні, дякую, – розуміюче всміхнулась я і вийшла на вулицю.
Місто робить мені подарунки. Іноді один, а буває, що й кілька разів на день. Часом це відбитий сонячний зайчик, часом – загорнутий у вранішній туман шпиль церкви святого Андрія, подеколи – вдало підібрані квітки на доглянутих балконах. Так, у Львові є й такі…
Літо закінчується, як невмолимо кінчається гарний сон. Ти будь-що прагнеш його затримати, хапаєш за поли, прохально тягнеш руки, благально складаєш долоні… А він таки полишає тебе під солодку мелодію будильника (десь читала, що вона має бути якомога лагідніша, тоді менше стресу зазнає крихка в перші миті пробудження психіка), уже кілька десятків років (завидна стабільність) наставленого рівно на сьому ранку… Крізь прозорі гардини (нащо вони взагалі, коли прозорі?) помалу проникає матове світло нового дня. Долинає запах ранкової сигарети, яку сусід із нижнього поверху викурює в себе на балконі, і має на це право… Прокидатися не хочеться. Єдина рятівна думка, що день може видатися доволі цікавим, зганяє тебе з постелі. А можливо, просто звичка. Рефлекс. Так само і з літом…
Сьогодні мені пощастило, мабуть, найбільше за останні кілька місяців. Багато світла, квітів, сонячних плям. Як завжди, не йшла – летіла. Результат лету – складний пірует із чолобиттям перед королем Данилом Галицьким, точніше, перед його пам’ятником. Я зненацька зашпортнулася за підвищення на тротуарі.
Якщо мати хоча б елементарні знання в галузі архітектури, то можна впевнено зауважити, що це таки був не тротуар, а частина мощення вертикального планування. Хтозна, для чого його придумав віртуоз-архітектор, – чи хотів здивувати, чи по-іншому не виходило… На самому тротуарі розмістився літній майданчик від кафе-бару «Старенький трамвай», – не без погодження архітекторів-невдах, бо як їх після цього назвеш?…
Сиджу на тротуарі чи пак казна на чому. Перед очима пливуть темні, густі, як венозна кров (благо, її хоч ніде не видно), кола, і я гойдаюся посеред них, як абортований із теплої і безпечної матки зародок. Думаю не про те, що завтра маю відлітати до довгоочікуваного моря; не про те, чи мені вдасться відновити рівновагу, якої й так не було багато і яку в мить падіння остаточно згубила; не про те, чи скоро відновлять свою функцію органи сприйняття: зір, слух, нюх, дотик. Одна-єдина думка про те, чи ніхто не поцупить моєї торби. У ній – мало не все моє багатство: документи і гроші (зняла з банкомату півхвилини тому), мобільний телефон, де всі номери, – єдиний і незамінний зв’язок зі світом (номери, як і слід було очікувати, ніде не продубльовані). Окуляри покинули мене в мить фатального зближення з ажурним чудернацьким покриттям із бетону, у заглибинах якого застрягають шпильки, що надають безсумнівної витонченості жіночим ніжкам…
Доходжу висновку, що архітектор, який розробив вертикальне планування, – патологічний женоненависник. Та це згодом, а зараз, продовжуючи гойдатися,
– Де мій тттееллллеефон? – перше, що вичавила із себе і розридалася.
Від безсилля. Як же то: я, в якої язик завжди підвішений, яку ще нікому не вдалося переговорити, – і не можу нічого сказати?! Не можу ні пожалітися на ті кляті кола, які гойдають і гойдають мою свідомість, аж здається – зараз виблюю; не можу вилаяти архітектора-женоненависника, бездарних чиновників, неуважну до людей країну, несправедливий світ; зрештою, не можу просто пожалітися, бо мені від удару в скроню відібрало мову. Можу тільки плакати. Гірко, голосно, відверто і неприховано чесно.
Від тієї відвертості всі роззяви, що зібралися були поруч, розступилися. Саме вона погнала їх геть. Кому цікавий твій щирий біль? От якби ти щось приховувала, то одразу б знайшлися люди, готові за будь-яку ціну цю таємницю з тебе вичавити. А так ну які секрети? У мене їх більше нема. Вони всі розлетілися врізнобіч, як розлетілося-розповзлося гаддя з ненароком розбитого яйця-райця в казці.
– Не хвилюйтесь. Усі ваші речі є. Я позбирала. Ви трохи отямтесь, і я вам усе поверну, – промовила чужа, незнайома мені пані.
Була трохи старшою від мене. Доглянута, все в гармонії: зачіска, манікюр, торба, вираз обличчя. Курва? О Господи, до чого тут це? Такій, як вона, можна довіритися, поруч із такими, як вона, спокійно і затишно. Ще мить – і я попросила б її вийти за мене заміж. Певно, вона б і тоді не розсміялася, а терпляче чекала, доки мої надміру струшені мізки вляжуться на своє місце…
Мене розбудив дзвінок мобільного телефону.
– Алло, ти що, спиш? – сміється, аж заходиться.
Він уміє прокидатися зранку цілковито свіжим і, на відміну від мене, бадьорим. Бо я, розплющивши очі і звівшись на ноги, ще якийсь час нипаю по своєму помешканні мов уві сні. Від ліжка – в лазничку, [4] з лазнички – на кухню, поставлю на плиту чайник, поллю квіти, приготую каву. І тільки з горням паруючого напою в руках, у такому логічному і духмяному кінці цього завченого роками маршруту пробуджуюся.
4
Лазничка (діал.) – ванна.
– Ні, не сплю, – розуміючи, що це безглуздя, брешу, бо ж не хочеться, щоб із тебе спозарання кпили. Тільки-но розплющила очі і намагаюся зрозуміти, де я. Вчорашні поклони королю Данилу Галицькому даються взнаки.
– Тоді скажи, на якому етапі свого маршруту ти перебуваєш: ставиш чайник чи поливаєш квітки? – регоче ще голосніше.
Ото є з чого сміятися! Можна й образитися. А чому б і ні? Він сміється з того, що мені дороге, з моїх звичок, уподобань. Себто з мене. Можна сказати, з найінтимнішого, бо тільки він про це знає, бо тільки він ось уже два роки час від часу ночує в моєму ліжку. Він цього не цінує, очевидно. Він, мабуть, не зауважує або не надає значення тому, що він у мене один. А може, прагне не зауважувати. Бо тоді виходить так, що я в нього також повинна бути одна?… А це вже дещо інше. Це як мінімум обмеження свободи.