Курва

Лукащук Христина

– Тебе чекаю, – солодко, бо, поки реготав, згадала, що в мене канікули.

– Ов-ва! Тоді відчиняй двері.

– Ти що, тут? Під дверима? Вже?

– Може, усе-таки впустиш чи так і будемо розмовляти, мов засуджені?

– Пущу, пущу… – бурмочу собі під ніс.

Люблю несподіванки, але не такі.

На ходу взуваю капці, намагаюся втрапити в рукав халата. Наполовину вбрана, з одним капцем

на босих ногах – той, другий, наче випарувався – відчиняю двері.

– Ого!

Павлова усмішка сходить з уст, очі округлюються, стають твердими і лупатими, як у тваринки, якій спочатку дали, а за мить відібрали їжу. Мимоволі простягає до мене руки, але майже відразу їх опускає.

Я не розумію, що є причиною такої різкої зміни його поведінки. Так, відомо, що ранок – це не найкращий час для жінок, особливо коли вони щойно з ліжка – невмивані, незачесані. Та Павло безліч разів мене бачив такою. Ще й безсоромно жартував, що, хоч як дивно, впізнає мене, бо свою дружину, яка на ніч знімала макіяж, зранку не одразу признавав.

– Що «ого»?

Про всяк випадок я озирнулася. Можливо, його так збентежило те, що за мною?… Ні, все як завжди, все, до чого він звик чи принаймні мав би звикнути, – я так цього хотіла.

– Що з тобою? – Кидається до мене, наче я от-от раптом зникну. Хапає в обійми, тулить, цілує, гладить просто в дверях. – Тебе хтось побив? – ніжно. – Хтось тебе образив? – холодно, діловито.

– Ні, коханий… – Я тулюся до нього, бо таким чуйним і дбайливим бачу вперше.

Усе повинно прояснитися, я не сумніваюся, бо не може Павло ні з того, ні з сього отак узяти й бути ніжним, схопити мене в обійми і, наче порцелянову ляльку, тримати-оберігати, не з’їхав же він із глузду. Поки все проясниться, буду відчайдушно насолоджуватися теплом, яке струменить від цього чоловіка, і купатися в омріяному відчутті сили і затишку, якого так бракує і заради якого можна стерпіти багато чого. Хоч оте незрозуміле «ого»…

Павло здогадується першим.

– Ти на себе в дзеркало дивилась?

– Ні. Я одразу побігла відчиняти тобі двері. До речі, у тебе ж є свої ключі… – Раптовий здогад послаблює обійми і відсуває омріяну стіну. – Загубив?

– Ні. Не загубив… Не хотів будити.

– А-а-а…

А що інше я мала сказати? Про «загубив» я придумала в останню мить, коли обвинувачення, що він просто прагне дистанціюватися, мало не зірвалися мені з уст… Але ні, не сьогодні.

Тим часом він обернув мене до великого – на повен зріст – люстр'a. Я оторопіла. Ліва частина мого обличчя, від скроні до вилиці, була вкрита суцільним синцем традиційного темно-фіолетового кольору (слава архітекторам-женоненависникам та чиновникам, які ненавидять усіх загалом).

Мені стало прикро. Ото й усе. Ті обійми, та ніжність – це нормальна реакція на синець, звичайнісіньке бажання захистити слабшого. Воно постійно домінує в чоловіків, робить їх у власних очах сильними, мужніми, героями, і розумні жінки вміло ним користаються.

Хутко, поки героїзм із мого мужчини не вивітрився, розповідаю про своє «поклоніння» королеві. Сподіваюся продовжити собі таким чином ті ніжність і турботливість, про які марила-снила. Спрацювало. Навіть не всміхнувся. Перейнявся. Вжився в роль героя.

А мене від тієї легкості, з якою добилася бажаного, ледве не знудило. Чи це залишкове явище від удару?

– Може…

– Ніяких

може – їдемо! – я, тоном, який не підлягає апеляції.

– Тоді потрібно в когось запитати, що робити… – Невпевнено.

– О п’ятій ранку?

Бачу, він про щось подумав, але не наважується сказати.

– Кохана, зробиш кави?

– Еге ж. Нам пора виходити? О котрій виліт?

– О сьомій.

Поки я роззиралася та запарювала каву, Павло кудись щез.

– Троксивазинова мазь. Запиши.

– Про що ти?

– Мазь від синців. За день-два перейде, якщо вчасно застосувати. Ти ж не хочеш на пляжі привертати до себе зайву увагу?

– А просто увагу можна?

Павлові подобалося, коли чоловіки озиралися за мною, коли, іноді незважаючи на його присутність, обдаровували знаками уваги. Та й мене це тішило, ніде правди діти. Але якби мене хто запитав, то я б зізналася, що проміняю, не роздумуючи, погляди всіх чоловіків світу на увагу того одного-єдиного, що поруч. Але не в той час, поки сепарація, поки триває з’ясування стосунків із дружиною й зі своїм еґо.

Яким чином я опинилася поруч із Павлом, досі не могла второпати. Усі чи майже всі мої однокласники давно вже одружені або заміжні, а я так і не можу знайти свого. Зустрічалася то з одним, то з другим… А коли нарешті вирішила – він, то виявилося, що в нього двоє дітей і дружина.

Як я про це не знала? Сліпа була. Таких речей неможливо не бачити, не розуміти, не відчувати. Тільки не для жінки. Я саме закінчувала інститут, а Остап був директором із виробництва на одній фірмі, що спеціалізувалася на виготовленні металопластикових вікон. Мав солідну машину, винаймав гарне трикімнатне помешкання неподалік від центру і щиро всміхався.

Я закохалася. Це були найбезтурботніші дні мого життя, наповнені романтичними вечерями, поїздками на природу, подарунками. Не те, щоб дорогими, але доволі часто. Він добре розумівся лише на вікнах. Двокамерних, трикамерних, п’ятикамерних. Їжа, музика, кіно, театр були для нього недоступними. Він слухав групу «Тік» і щиро дивувався, як можна її не любити. «„Вчителько, мікрорайону нашого жителька…” Скільки ніжності, скільки ностальгії в цих словах!» – часто повторював він.

Чому я залишалася з ним? Мені виповнилося двадцять шість, жоден чоловік добровільно не прагнув поєднати зі мною життя. Ні, мені нічого не бракувало. Висока, добре збудована, з невеликими (другий розмір), зате пружними цицьками, з тугими сосками, які самі готові скочити до рота. Я не мамина доця, не пуританка. Правда, про секс більше знаю з книжок, але все ж таки теоретично підкована і готова до всього, аби лиш вийти заміж.

Думаю, якби ця нав’язлива ідея не діймала мене, як страшний сон, а перед тим не переслідувала мою матір, а ще перед тим і бабцю, і прабабцю, то, можливо, я б не наробила стільки дурниць у своєму житті. Нема хлопа, то й що? Не нині, то завтра обов’язково з’явиться. А так доводиться хапати те, що під руками, а це означає, що він або нікому не потрібний, або вже побував у вжитку. Як у «секонд хенді»: якісне трапляється вкрай рідко, гору того непотребу треба перелопатити, аби знайти більш-менш пристойну річ. Та й це ще не перемога: потрібно прийти додому, замочити, випрати, висушити, випрасувати, де треба – петельку зловити чи ґудзик пришити, аж тоді диви – сидить річ, як влита.