Квентін Дорвард
Шрифт:
Вони рушили далі. Квентін гарцював тепер поруч з дамами, які мовчки погодилися прийняти його в своє товариство. Проте він не розмовляв багато, сповнений щастя, а щастя завжди безмовне. Графиня Ізабелла говорила ще менш, так що розмову підтримувала пані Амеліна, яка не мала наміру переривати її. Щоб познайомити молодого лучника, як вона казала, о правилами рицарства, графиня докладно оповідала йому про турнір у Гафліпгемі, де вона розподіляла призи переможцям.
Не дуже зацікавлений, як я, на жаль, мушу відзначити, детальним описом цього блискучого турніру, а також гербів різних фламандських та німецьких рицарів, що їх графиня перелічувала з безжальною докладністю, Квентін почав
У той час, як шотландець вагався, розмірковуючи, чи не краще було б послати назад когось із своїх супутників на розшуки провідника, він почув звуки рогу і, обернувшися в той бік, звідки вони лунали, побачив якогось вершника, що швидко скакав до них. Низький і кошлатий, дикий і неприборканий норов його коня нагадав Квентінові гірську породу коней його рідної країни, та цей кінь був стрункіший, і хоч на вигляд такий же витривалий, але прудкіший. Голова його, — у шотланських поні часто важка й незграбна, — була маленька, гарно посаджена, з тонкими щелепами, іскристими очима й широкими ніздрями.
Вигляд самого вершника був ще чудніший, ніж вигляд його коня, зовсім не схожого на французьких коней. Одразу можна було побачити, що він добре вміє триматися в сідлі, хоч ноги його були глибоко засунуті в незграбні широкі, мов лопати, стремена, а коліна сягали передньої луки сідла. На голові в нього була невелика червона чалма, з якої стриміло розтріпане перо, прикріплене срібною пряжкою. Зелене вбрання вершника, без усякого смаку оздоблене золотими галунами, скидалося на вбрання стратіотів (солдатів, яких венеціанці того часу вербували в східних провінціях по той бік Адріатичного моря). Білі, досить брудні, дуже широкі шаровари не прикривали колін, а чорні ноги були зовсім голі, коли не вважати перехрещених ремінців від сандалій. На ногах у нього не було шпор, але краї його стремен були такі гострі, що правили за шпори, щоб підганяти коня як-найлютіше. За червоним поясом чудного вершника був заткнутий при правому боці кинджал, а при лівому стриміла коротка крива мавританська шабля. Крім того, на обшарпаній перев'язі в нього висів ріг, яким він оповістив про своє наближення. Його смагляве, обпечене сонцем обличчя з ріденькою борідкою, гострі чорні очі, рот і ніс та інші риси обличчя можна було б назвати красивими, коли б не чорні патли, які спадали йому на лоба, і не худорба, що робили його схожим на справжнього дикуна, а не на цивілізовану людину.
— Ще один циган! — злякано вигукнули дами. — Пресвята Маріє, невже король знову звірився на такого шахрая?
— Я зараз розпитаю цього чоловіка, коли вам завгодно, — сказав Квентін, — і з'ясую, чи можна на нього покластися.
Дорвард, так само як і графині де Круа, пізнав в одязі і зовнішності цього вершника одного з тих бродяг, з якими його мало не сплутали спохвату Труазешель і Птіт-Андре.
— Ти приїхав сюди за нами? — запитав Дорвард.
Чужинець кивнув головою.
— З якою метою?
— Щоб привести вас до палацу того… як його… з Льєжа.
— Єпіскопа?
Циган знову кивнув головою.
— Який знак ти можеш мені подати, що ти той, на кого ми чекаємо.
— Проказати оцю стару пісеньку, й нічого більше, — відповів циган:
У лісі вепра паж убив, А рицар славу заробив…— Це вірний знак, — відповів Квентін. — Ну, веди нас, приятелю. Я ще порозмовляю
Розділ XVI
БРОДЯГА
Свобідний я, як люд первісних днів
Без поділу на вільних і рабів,
Коли дикун у хащах сам бродив.
Поки Квентін запевняв дам, що ця дивовижна людина і є той самий провідник, якого повинен був їм прислати король, він помітив (бо стежив за рухами цигана так само пильно, як і той за ним), що циган не тільки повернув голову, наскільки можна було, п їхню сторону, але, з мавпячою спритністю вигнувшись всім тілом, сидів у сідлі мало не задом наперед, не спускаючи з них очей.
Не дуже задоволений цим, Квентін під'їхав до цигана, котрий одразу ж сів на коні як слід, і сказав йому:
— Здається, друже, з тебе буде сліпий провідник, коли ти дивишся на хвіст свого коня, а не на вуха.
— Коли б я навіть був сліпим, — відповів циган, — то не гірш міг би провести вас яким завгодно шляхом по всіх країнах французького королівства та й по сусідніх з ним землях.
— Але ж ти не француз родом? — зауважив шотландець.
— Ні, — відповів провідник.
— З якої ж ти країни?
— Ні з якої.
— Як це — ні з якої?
— А так от, ні з якої, — підтвердив циган. — Я цінгаро, циган, єгиптянин, чи як там ще європейцям заманеться називати нас різними мовами. У мене немає рідної країни.
— А ти християнин? — розпитував шотландець. Циган заперечливо хитнув головою.
— Собако! — вигукнув Квентін (бо католицизм за тих днів не відзначався терпимістю). — Отже, ти шануєш Мухаммеда?
— Ні, — байдуже й коротко відповів провідник, котрого, як здавалося, грубість юнака не скривдила й не здивувала.
— Ти, мабуть, язичник або якоїсь іншої віри?
— В мене немає віри, — відповів циган.
Дорвард вражено відсахнувся од нього, бо хоч він і чув про сарацинів [165] та про язичників, але йому й на думку не спадало, що можуть бути люди, які не визнають ніяких богів або надприродних істот, а тому не мають і релігії. Він отямився від подиву і спитав провідника, де він живе.
— Всюди, де тільки доведеться, — відказав циган. — У мене немає домівки.
165
Сарацин — так звали за середніх віків (починаючи від хрестових походів) арабів, а також підкорені ними племена Близького Сходу і Північної Африки, які прийняли мусульманську віру (іслам.).
— Де ж тоді ти зберігаєш своє майно?
— Крім убрання, яке на мені, й коня, на якому я сиджу, в мене немає майна.
— Проте ти добре одягаєшся й добре їздиш верхи, — сказав Дорвард. — Які ж у тебе засоби існування?
— Я їм, коли виголодаюся, п'ю, коли мені дошкуляє спрага, і не маю інших засобів існування, крім тих, що мені пошле випадок, — відказав бродяга.
— А яким законам ти підкоряєшся?
— Я нікому не підкоряюся, коли це не відповідає моїм бажанням чи моїм потребам, — мовив циган.