Квентін Дорвард
Шрифт:
— Але ж у вас є ватажок або старший?
Батько нашого племені, коли я схочу слухатись його, — відповів провідник, — а як не схочу, живу без начальника.
— Тоді ви позбавлені всього, — сказав здивований Квентін, — що пов'язує інших людей між собою: у вас немає ні законів, ні начальника, ні постійних засобів існування, ні житла, ні дому. Ви, хай змилується над вами небо, не маєте батьківщини; і, хай простить вам небо, ви не маєте бога!.. Що ж залишається вам, позбавленим уряду, хатнього щастя й віри?
— Воля, — сказав циган. — Я не
— Але коли суддя забажає, він може наказати стратити тебе…
— Нехай, — погодився циган, — однаково вмирати.
— Тебе також можуть запроторити в тюрму, — сказав шотландець. — Де тоді буде твоя уславлена воля?
— В моїх думках, — відповів циган, — яких жоден мотуз не зв'яже. А ви, навіть коли ваші руки й ноги не зв'язані, буваєте скуті ланцюгами ваших законів і забобонів, ваших химерних мрій про рицарські обов'язки, ваших вигадок про громадські обов'язки. Такі, як я, вільні, коли їхні руки й ноги скуті залізними ланцюгами; а ви ув'язнені навіть і тоді, коли ваше тіло вільне, бо думки ваші не вільні.
— Проте така воля твоїх думок, — зауважив шотландець, — не визволяє тебе з кайданів.
— Недовго можна й потерпіти, — відповів циган. — А коли я за цей час не виплутаюся сам І товаришам моїм теж не пощастить визволити мене, я завжди можу померти, а смерть — то найбільша воля.
Після цього настала довга мовчанка, яку Квентін порушив, нарешті, знову спитавши:
— Ви бродяче плем'я, невідоме народам Європи. Звідки ж ви родом?
— Не можу тобі сказати, — відповів циган.
— Коли ж ви звільните цю країну від своєї присутності й повернетесь туди, звідки прийшли? — запитав шотландець.
— Коли завершиться час нашого мандрування.
— Чи не походите ви від тих колін Ізраїлю, яких відвели в полон на той бік великої ріки Євфрату? — сказав Квентін, який ще не забув, чого вчили його в Ебербротіку.
— Коли б ми були потомки ізраїльтян, — відповів циган, — то додержувалися б їхньої віри й звичаїв..
— Як звати тебе?
— Моє справжнє ім'я відоме тільки моїм товаришам. Люди поза нашими наметами звуть мене Хайреддін Магрібін, тобто Африканський Мавр.
— Проте ти знаєш мову занадто добре для того, хто виріс серед твого дикого племені, — сказав Квентін.
— Я навчився дечого в цій країні, — відказав Хайреддін. — Коли я був малим, на наше плем'я напали мисливці за людським м'ясом. Одна стріла пробила голову моїй матері, і вона померла. Я був прив'язаний в ковдрі за її плечима, і мене забрали переслідувачі. Один священик випросив мене в лучників прево й виховував, навчаючи франкських
— Як же ти з ним розлучився? — запитав Дорвард.
— Я вкрав у нього гроші і бога, якого він шанував, — відповідав Хайреддін з непохитним спокоєм, — він піймав мене й побив, а я шпортнув його ножем, утік до лісу й знову приєднався до свого племені.
— Падлюко! — вигукнув Дорвард. — Ти вбив свого добродійника?
— А навіщо йому було обтяжувати мене своїм добродіянням? Циганський хлопчик — не якась там дворняжка, щоб лизати п'ятки своєму панові й підлещуватися до нього, навіть коли він тебе б'є заради шматка хліба. Я був вовченям, яке при першій пагоді розірвало ланцюг, пошматувало свого господаря й утекло до лісу.
Знову настала пауза, яку перервав молодий шотландець, бажаючи ще краще познайомитися з характером і намірами свого підозрілого провідника.
— Чи правда, — спитав він Хайреддіна, — що ваше плем'я, незважаючи на своє явне неуцтво, твердить, нібито вміє читати майбутнє, тобто володіє знаннями, яких не дано мудрецям, філософам і ворожбитам освічених народів?
— Ми з усією справедливістю мусимо сказати, що так, — відповів Хайреддін.
— Як це може бути, що такий високий дар даний такому жалюгідному племені? — спитав Квентін.
— Чи зможу я пояснити це? — відповів Хайреддін. — Так, зможу, але тоді, коли ти поясниш мені, чому собака знаходить людину по слідах, тим часом як людина, благородніша тварина, не може в такий спосіб знайти собаку. Ця властивість, яка вам здається такою дивовижною, природна в нашому племені. З рис на обличчі й на руці ми можемо сказати тим, хто нас питає, яка спіткає їх доля в майбутньому з такою певністю, як з квіток дерева навесні ви довідуєтеся, які воно дасть плоди восени.
— Я маю сумнів щодо вашого знання й закликаю тебе довести це на ділі.
— Не закликай мене, пане зброєносцю, — сказав Хайреддін Магрібін. — Я можу сказати тобі: хоч би яку ти сповідав віру, але богиня, котру ти найбільше шануєш, їде тут разом з нами.
— Досить! — вигукнув Квентін у глибокому здивуванні. — Ні слова більш! Відповідай тільки на мої запитання. Чи можеш ти бути вірним?
— Можу. Всі люди можуть, — сказав циган.
— Але чи будеш ти вірним?
— Невже ти мені тим більше віритимеш, чим більш я присягатимуся в цьому? — усміхнувся Магрібін.
— Твоє життя в моїх руках, — сказав молодий шотландець.
— Бий і побачиш, чи боюся я померти, — відповів циган.
— Чи зроблять з тебе гроші надійного провідника? — спитав Дорвард.
— Коли не буду таким без них, то ні, — заперечив Магрібін.
— Тоді, чим же можна добитися твоєї вірності?
— Добротою, — відповів циган.
— Чи треба мені присягатися, що я буду добрим до тебе, коли ти будеш вірним провідником для нас у цій подорожі?
— Ні, не треба, — заперечив Хайреддін. — Навіщо дурно витрачати такий рідкіспий товар? Я й так уже маю бути вірним тобі.