Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
дикі слова і чудні повтори.
Як заспіває — мов заголосить,
чутно від Грегота до Чорногори.
Зате він простори подолає.
В чорноліс увійде.
Впаде в безодні.
І той, хто йде на далекому плаї,
уже не буде таким самотнім.
«Вітрила», 1958 р.
ГОЛУБА ДИСТАНЦІЯ
Не
Голуба дистанція — вічна перегонка.
Дуже, певно, сердились диліжанси,
як на світ з’явилася перша конка.
Гоп, мої вибоїни,
гоп, мої милі,
та й немає транспорту
над коняку в милі!
Голуба дистанція — вічна перегонка.
А по силі й віддаль, а по честі й почесть.
А ще більше гнівалась, певно, конка,
як в дорогу вирушив перший поїзд.
Гоп, мої копита,
гоп, мої колеса,
ні чорта не вийде
з вашого прогреса!
Поїзд — хлопець добрий, поїзд — роботяга.
В голові, щоправда, в нього дим і кіпоть.
А як ляже сажа, а як свисне тяга —
мов на того поїзда нападає пипоть.
Голова у поїзда — як у шмаровоза.
Гоп, котел і топка,
тамбур, тарарам!
Ох, як вони сердились, чорні паровози,
як міняли голови поїздам!
"Дніпро", кн. 12, грудень 4
"Ґондоли — чорні. Бо в чуму були"
* * *
Ґондоли — чорні. Бо в чуму були
човнами смерті, транспортом Харона.
Але вже тільки в пам’яті смоли
лишилась та жалоба похоронна.
Пливеш — пливи. І смійся, і радій.
Усе і всіх віки перетривали.
Життя — це чорний подіум подій,
венеціанські маски й карнавали.
Ти вибрав маску і вона тебе.
Це ваша мить. Дай, Боже, не остання!
Ґондоли чорні. Небо голубе.
І ґондольєр співає про кохання.
ГОРИСЛАВА-РОГНІДА
Ой Боже ж мій, як він же тебе кинув,
княгинечку, постарілу від сліз,
навіщо ж він привіз тебе у Київ,
із Полоцька, із попелу привіз?!
Вже там жива хіба лише зозуля,
нема кому вже й накувати літ.
А він хотів, щоб ти його роззула,
та ще й щоб руки не були
Десь, кажуть, є страшна богиня — Мойра.
Життя людське — як зойк на болотах.
Вже б краще б він пустив тебе до моря
на тих повільних смертницьких плотах.
На берег вийшли б люди тогобічні,
і мовчки-мовчки бачили б вони,
що це пливе князь полоцький у вічність,
а з ним Рогніда і його сини.
А ти жива. І жах тебе прониже:
тебе цілує той, хто їх убив.
О найстрашніше із усіх принижень!
О найдивніше з найдивніших див!
В його обіймах ти була й щаслива.
Ти вже й змирилась, — ти йому жона.
Ти вже й смієшся, тільки пам’ять сива.
Ти вже й кохана, тільки не одна.
У нього сто таких на Берестові,
і кожна з них заходиться плачем, —
бо князь розлюбить, то уже любові
ні слізьми не повернеш, ні мечем.
Важкі, як осінь, шати золотії.
В черниці підеш, полоцька княжна.
Приїде Анна, та, із Візантії,
на берег зійде царствена жона.
Порфирородна візантійська ґава,
в душі якої можна заблудить.
Княгинечка, Рогніда, Горислава…
Ото не треба ворога любить!
"Горобець із білою бородою"
* * *
Горобець із білою бородою
Розбігайтесь, людоньки, хто кудою!
Горобець із білою бородою!
Що за диво дивнеє? На віку
Вперше бачу бороду отаку.
Може, він старійшина чи мудрець?
Може, він заслужений горобець ?
Ні, несе у дзьобику він пір’їнку,
Пригодиться діточкам на перинку.
"Готичні смереки над банями буків"
* * *
Готичні смереки над банями буків,
гаркаві громи над країною крон.
Ночей чорнокнижжя читаю по буквах,
і сплю, прочитавши собі Оріон.
А вранці повстану. Обуренням серця,
веселим азартом очей і ума.
На вікнах розсиплеться сонячне скерцо
і рух засміється над скрипом гальма.
Обридли відьомскі шабаші фікцій
і ця конфіскація душ під гармонь.
І хочеться часом в двадцятому віці
забитись в печеру і няньчить вогонь.