Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Свободи предтеча – розхристана втеча
з мурованих дум у мандруючий дим.
Дзвенить ручаїв стрімголова малеча
блакитною кров’ю камінних глибин.
Світанки мої у смарагдовій ворсі
над кумканням всіх ропухатих дрібниць –
готика самотності, готика суворості,
рубінові розсипища суниць…
Отут я стою під замисленим небом
на чорних вітрах світових веремій,
і в сутичці вічній
світлішає розум зацькований мій.
Болять дисонанси. Сумують симфонії.
Пручаються ноти в розпечений залп.
Будую мовчання, як зал філармонії.
Колонний безсонний смерековий зал.
ГРАНІТНІ РИБИ
Панує тиша над морським простором —
вітри тамують подих...
Великі риби,
виплеснуті морем,
закам’яніли на гранітних сходах.
Знесилені подачками прибою,
закам’яніли у страшній судомі.
Луска зробилась тьмяною, твердою.
Плавці лежать важкі і нерухомі.
Біліє сіль на зябрах вуглуватих,
в гарячих шпарах сірого граніту...
Горілий дух асфальтів перем’ятих,
Духмяний сон магнолій перегрітих.
Зміїний шурхіт на вологих схилах.
Малої хвилі відчайдушний схлип...
Отут колись громадилися брили,
їх обриси нагадували риб.
Було у цьому
щось таке тривожне!
Було у цьому стільки гіркоти!..
Проходив мимо велетень-художник.
Проходив мимо, і не зміг пройти.
Узяв різець — і лінії поглибив.
Тесав граніт розпечений, твердий,
щоб знали люди,
як нестерпно рибам
над морем залишатись без води.
«Вітрила», 1958 р.
ГРАФИНЯ РАЗУМОВСЬКА
— Ти що, здурів? Куди мене привіз?
Мені тут тісно, в цьому Петербурзі.
Мені — щоб поле, щоб ставок, щоб ліс,
а тут цей двір, нема де клюнуть курці.
Туди не стань, там слова не скажи,
до тих і тих підлещуйся, аж сумно.
У церкві я молюсь на образи,
а тут дивися на якісь парсуни.
Ти теж, набрався, што та што, та ето.
Чогось повів царицю до вінця.
У Лемешах є теж Єлизавета, —
хіба ж така напринджена, як ця?
У нас дівчата — любо подивиться,
а заспіває, то на три версти.
Ото була б! А ця твоя цариця, —
косу немає з чого заплести.
—
— Я йому мамаша!
Крий Боже, сину, ти таки здурів.
Тут все чуже. І мова тут не наша.
І сиро тут. Багато комарів.
А ті бали, не хочеш, а споткнешся.
А ті шовки і шлейфи, як шлея.
Сама з собою ледве розминешся, —
де не поткнешся в дзеркало, все я.
Мені набридли ті, і ті, і еті.
Ніде немає рідної душі.
Ну, все. Бувай. Скажи Єлизаветі, —
графиня повернулась в Лемеші.
4.6.2011
«Мадонна перехресть», 2011
"Гроза проходила десь поруч"
* * *
Гроза проходила десь поруч. Було то блискавка, то грім.
Дорога йшла кудись на Овруч в лісах і травах до колін.
Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі.
Черкнула блискавка по зелах, аж полягали вони всі.
Над світом білим, світом білим хтось всі спіралі перегрів.
А хмари бігли, хмари бігли і спотикалися об грім.
Гроза погримувала грізно, були ми з нею тет-а-тет.
Тремтіла річечка рогізна, човни ховала в очерет.
"Гроза. Химерні привиди антен"
* * *
Гроза. Химерні привиди антен
танцюють хистко на дахах площинних.
Людей ковтає метрополітен,
і листя спрагло злизує дощини.
Гуде тугий каштановий тимпан.
Пливуть важкі і вистріпані хмари.
То там, то там розкриється тюльпан.
Червоний зонтик. Сірі тротуари.
ГРОМАДЯНАМ 41-ГО РОКУ
...І вже — громадяни?
О, як ти квапишся, часе,
щоб діти зростали,
мужніли,
вбиралися в німб сивини!
...І вже — громадяни?
Рожеві оті немовлята,
що білий світ
побачили в рік війни?!
А світ був не білий.
Він чорний був і кривавий.
Лежали під небом
обвуглені пустирі.
І в хаосі смерті,
в судомі нелюдського болю
творили життя
підвладні життю матері.
В холодних теплушках,