Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Бувають душі — наче пні старі,
що пишуть стежку почерком гадюки.
* * *
Вночі літак гуде у небі сумно.
Маленький джміль у просторі. Летить.
Зівсюди землю зорі обступили.
І Всесвіт в лупу дивиться на нас.
Хто ми йому? І що він бачить звідти?
Чумацький Шлях чи зоряну чалму?
Земля,
мабуть, ще зовсім дівчинка йому.
* * *
Колись буди Орфеї, а тепер корифеї,
А як же він став корифеем, як не був Орфеєм?
Сам Орфейне був корифей.
Він навіть не бував у Спілці.
Сидів собі і грав на сопілці.
І його розтерзали менади,
бо не піддався на їхні принади.
* * *
Цитринове сонце, смарагдовий ліс!
Заломлене літо крізь тисячі лінз.
Моя душа у цьому літі —
як скалка сонця в хризоліті.
* * *
— Чи ти питала свою Долю, жінко,
коли ти перестанеш бути гарною?
— Коли перестану любити, —
казала Доля.
— А коли ти перестанеш любити?
— Коли перестану бути гарною.
* * *
Мені здається, музика — космічна.
Найбільш космічна із усіх мистецтв.
Я часом думаю, що музика походить
ще з позивних із космосу крізь хаос.
А особливо — скрипка і орган.
В його акордах чутно кроки Бога.
* * *
Мене дивує, що в дитинстві
мене нічого не дивувало.
Ходив гарбуз по городу.
На яблуні сиділа Жар-птиця.
Під вікном у нас на травичці
жабка, мишка і півник жили в рукавичці.
А тепер — якийсь листочок осінній,
і вже стоїш в потрясінні.
* * *
Мені снилась бабуся. Що вона ще жива.
Підійшла як у церкві. Засвітила слова.
І свят-вечір у хаті, і з медом кутя.
Всі зайці ще вухаті, і я ще дитя.
Стіни білі-пребілі, і натоплена піч.
Інкрустований місяць в заворожену ніч.
* * *
Всі ми про щось мріяли у дитинстві.
Хто про іграшку, хто про казкові пригоди.
А я — щоб мати до ранку не збожеволіла.
Вперше
я почула на попелищі.
* * *
Ожиново-пташиний ліс. Озера всі в лататті.
Одну сосонку вишиває
сріблястим шовком павучок.
Із цих озер пили ще динозаври.
1 плив туман Великоднів русальних.
Але ж біда народу, де на завтра
уже не залишається казок!
* * *
Тепер Жар-птиці не буває.
Жар-птицю будень убиває.
Людина знівельована юрбою.
Заснути. Все забуть. Прокинутись собою.
* * *
Як давить світ, як обступає,
як приголомшує, як мне!
Як зберегти в собі це серце,
коли воно не кам'яне?
Як зберегти в собі цю душу
в глобальнім клекоті біди?
Кити хоч викидаються на сушу.
А людству викидатися куди?!
* * *
Ми поранені люди, ми дуже поранені люди.
Але хто наші вбивці? — не цей, не цей і не ця.
їх нема, вони є, і все це ще тільки прелюди.
Ті, що нас убивали, змінили вираз лиця.
Древо мислі вродило — цитати, цитати, цитати.
Як втомилась душа у суспільній своїй німоті!
Хто віддасть нам життя?
А немає ж у кого спитати.
Ті, що нас убивали, іще раз уже не ті.
* * *
Те, що принижує,— пронизує.
Душа образ не забува.
Все, чим образили поета,
акумулюється в слова.
А слово — струм. А слово — зброя.
А віще слово — вічове.
Душа, зруйнована, як Троя,
своїх убивць переживе.
* * *
Поет не може бути власністю.
Це так йому вже на роду.
Не спокушайте мене гласністю.
Я вдруге в пастку не піду.
Працюю в кратерах вулканів.
Я завелика для капканів.
* * *
Вириваюсь, як Лаокоон.
Змії тепер метиковані.