Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
над нерозгаданістю літер
на скелі дикій, як бізон.
І місто, вгвинчене в могили,
гібрид валторни і кота,
напнеться нервами тугими
на звук священного щита.
Удар. І ще раз. Бевхне глухо
в кубло чужинців і заброд.
Асфальтами залите вухо
не знає імені: Народ.
Нащадки вбивць і товстосуми,
священних рік повзучий пляж...
Ти де взялася, Іма Сумак?!
В оцей блюзнірський камуфляж
як проросли твої молитви,
той клекіт
Чи плем'я, знищене для битви,
помстилось голосом співця? –
Щоб він сопрано, меццо, басом
усіх немислимих октав
ячав, метався диким барсом
і нот ні в кого не питав!
Йому під силу велич опер,
врочистий гімн чужих молитв.
А він, могутній, чинить опір,
співає те, що кров велить!
Співає гімни смертна жінка.
А в ній - чи знає і сама?
–
безсмертно тужить плем'я - інки.
Те плем'я, котрого нема.
"Літературна Україна", 4 червня 1962
"І натовпом розтерзана Гіпатія"
* * *
...І натовпом розтерзана Гіпатія,
і Галілей, осміяний не раз,
якась звичайна людяна симпатія,
а не канони поєднали нас.
1 просто сум. І просто вечоріє.
Ти розплітаєш мислі і косу.
А ти, Склодовська, змучена Маріє,
бувало й так, що не бувало й су?
Ти схуд, Джордано. Одіспався б трохи.
Ти ж був дитя, вони вважали — тигр.
Ти все віддав для людства, для епохи.
Чи ти хоч, хлопче, налюбитись встиг?
А ти, Домбровський, ти почав курити?
Ти так і вмер, Тарасе, в самоті?
Тебе ще різні викличуть спірити.
Пошли їх к чорту, бо це саме ті.
Це ті. Ті самі. Саме ті, которі
тебе вбивали. В тому весь і сміх —
перпетуум мобіле історії:
мої убивці — правнуки твоїх.
Худенький Гус... Вони його зв'язали.
їм не відсохли руки по плече.
А ти — блюзнір, подвижнику Везалій?
Тобі досадно? Це тебе пече?
А ти забудь. Страждати — некрасиво.
Будь оптимістом, он як наш Тарас.
Десь міцно спали прогресивні сили,
не врятували жодного із вас.
"І не дивуй, що я прийду зненацька"
* * *
... І не дивуй, що я прийду зненацька.
Мені ще ж побороти переляк.
На штурм Бастилій —
А от до тебе — я не знаю як.
Вже одпручалась гордістю і смутком,
одборонилась даллю, як щитом.
Як довго йшла до тебе, як нехутко,
і скільки ще і сумнівів, і втом!
Прийми мою понівечену душу,
збагни й пробач мій безнемірний острах.
Дай хоч на мить забути слово — «мушу»,
це перше слово з букваря дорослих.
Мені без тебе сумно серед людства.
Вже людству не до себе й не до нас.
А дика груша світиться як люстра.
І чутно гомін тополиних трас...
"І не минає, не минає!"
* * *
І не минає, не минає!
І вже, напевно, не мине.
Тривога душу розпинає:
а що, як любиш не мене?
Я по-латині: аморе, амо!
Невже від цього рятунку немає?
А море, мамо,
а море, мамо, теж не минає.
А море, амо, аморе, амо,
Аморе, амо! А ти єдин.
Я обламаю хвилинам пальці,
Щоб не сплітались в печаль годин.
Розпались хмари на міліграми,
і всох колодязь каламаря.
Куди забігти? Аморе, амо…
На карті місяця теж моря.
Чманіє сад од квітучої рясності.
Іду, збиваю росу хвощів…
Море Кризисів.
Море Ясності.
Море Дощів.
ІНКРУСТАЦІЇ
* * *
Мене сьогодні голуб розбудив.
Він прилетів і плакав на балконі.
Я не прошу поблажливості Долі
Хіба це мало — незабутня мить?
* * *
Художнику, ти пілігрим віків.
Йдеш по святих місцях людського духу.
Уздовж твоєї смертної дороги
зелені очі заздрості горять.
Непереможна безборонність —
твій меч єдиний і єдиний щит.
* * *
Ішов ночей повільний караван.
Мигтіли дні, як п'яти марафонця.
Слова уже не вірили словам
і мружились од правди, як од сонця.
Не переможе істина без нас.