Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
він не помітив, бо косив траву.
Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
два виміри, і третій – в глибину.
Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв’ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп’ї траву.
"Нектар дощу в бетонному флаконі"
* * *
Нектар
це гарне місто у цвітінні лип
Лишає хмара цвіт на підвіконні,
і ніч несе медовий смолоскип
І крізь бетон бунтує річка Либідь.
Святкує літо мить свою п’янку
Ласкавий липень, липи, липи, липи —
планети бджіл в туманностях пилку.
"Нема кому сказать: Кохаю"
* * *
Нема кому сказать:
— Кохаю
Нема кому сказать:
— Прийди.
Сама усіх я обминаю
або заплутую сліди.
Як перед ким тумани впали, —
не я до світла проведу.
Якщо у кого щастя мало, —
не я від себе докладу.
Хороші дні, весела просинь,
неждана радість — не мені...
І все тому, що ти і досі
стоїш печально в стороні.
«Проміння землі», 1957 р.
"Не оплакуй ні мрій, ні згадок"
* * *
Не оплакуй ні мрій, ні згадок,
загуби своїм прикростям лік...
Щастя треба — на всякий випадок.
Сили треба — на цілий вік.
«Проміння землі», 1957 р.
"Не питай, чи люблю, чи навіки"
* * *
Не питай, чи люблю, чи навіки.
Я, здається, не знаю сама,
де взяли свій початок ріки,
де ті ріки море прийма.
Безоглядно іду стрічати.
Безоглядно вертаюсь назад.
І увібрана ґрунтом гроза
проростає барвінком хрещатим.
І у білім цвіту опалім,
що зронили в грозу вишняки,
я стою і дивлюся в далі
з-під своєї легкої руки...
«Вітрила», 1958
"Не половіють в полі колоски"
* * *
Не половіють в полі колоски.
Не ходять люди. Мячики не скачуть.
В Чорнобиль повертаються казки.
Самі себе розказують і плачуть.
1991
«Мадонна перехресть», 2011
"Несе Полісся в кошиках гриби"
* * *
Несе Полісся в кошиках гриби.
За болотами причаїлись Охи.
І спорить тиша голосом гарби
із реактивним гуркотом епохи.
Село сосновий виверне кожух
і йде назустріч, як весільна теща.
Осінніх вогнищ кинутий цибух
мале дитя в долоньки переплеще.
Правічну думу думають ліси,
вгрузають в мох столітні дідугани.
Переметнеться заєць навскоси —
горить асфальт у нього під ногами.
Лункі октави дальніх голосів
запише обрій у вечірній простір.
І молодик над смужкою лісів
поставить позолочений апостроф.
"Не треба класти руку на плече"
* * *
Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра – звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.
Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
Він дивний звір, він любить навіть муку.
Він любить навіть відстань і розлуку.
Але не любить на плечі руки.
У цих садах, в сонатах солов’їв,
Він чує тихі кроки браконьєра.
Він пастки жде від погляду, від слів,
І цей спектакль йому вже не прем’єра.
Душі людської туго і тайго!
Це гарний звір, без нього зле живеться.
Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.
"Не треба думати мізерно"
* * *
Не треба думати мізерно...
Безсмертя є ще де-не-де...