Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Ввійшли у мистецтво з громом — aж досі в душах відлунює
Спалились, як на жертовнику, — не ждали собі нагород.
Створили для тебе мистецтво, вишневогуба Румуніє!
Умерли теж відповідно — у тюрмах і від сухот.
Давно це було, Румуніє, коли ти була під боярами,
і геній твоєї нації ходив іще в личаках,
коли на гірських пасовиськах мистецтво ячало флоярами
і скрипка — дитя печалі — ридала в твоїх руках.
І
як ті торгаші біблійні, що разом пропхалися в храм,
тримали твоє мистецтво, як горизонт на прив’язі,
писали якісь картини — картини, дешевші від рам.
І раптом — з'явились художники! Неждано так і так грізно.
Художники божою милістю, всім серцем своїм і нутром,
А що — визнання? Дрібниці. Воно приходить запізно,
коли вже нічого не треба, коли вже земля пером.
Вони прийшли, як відплата.
Веселі, бездомні й голодні.
Свою неприкаяну долю пили з найгіркіших чаш.
Картин їх за грубі мільйони музей не віддасть сьогодні.
Якби їм тоді хоч лея — купити кармін чи гуаш!
В країні тупої влади, в країні вина й оксамиту,
під свист і цькування невігласів, під вітру холодне виття,
за той проїзд в недозволене платили високе мито —
єдину від Бога власність — своє непрожите життя.
За той проїзд в недозволене, за віру свою, за вірність,
за те, що натхненим пензлем прославили свій народ!
Дивлюся на них і думаю: це що вже — закономірність,
щоб так умирали художники — у тюрмах і від сухот?!
ПАМ'ЯТНИК І.М.СОШЕНКУ
Умер проїздом. Корсунь спав, байдужий,
що десь сьогодні, вчора чи торік
умер проїздом, сивий і недужий,
якийсь старий самотній чоловік.
Тяглась розбита корсунська сошейка.
Гула церковця хором неземним.
Лежить Іван Максимович Сошенко,
і всі на світі плачуть не за ним.
А Рось кипіла в кам'яному ложі,
між голих віт кричало вороння.
І дві вербички стали на сторожі,
щоб ту могилу час не зарівняв.
І два віки зійшлися на пораду.
І Літній сад приснився тій вербі.
Хоч би яка скульптура з того чаду
прийшла сюди постояти в журбі!
Лежи, Іване. Світ вже був немилий.
Ще тут всілякі грози прогудуть.
Тут Рось тобі камінчиків намила,
з них добрі люди пам'ятник складуть.
Ти
Лишився тут, спасибі тій вербі.
Лежи, Іване. Кожен, хто вклонився
твоїй могилі, – пам'ятник тобі.
ПАНСІОНАТ «ФОРЕЛЬ»
(До питання про нервову систему)
В салоні пансіонату
зловили «Апассіонату»,
порпалися в ефірі,
шукали джаз.
Хлопчики розбещені,
молодички розпещені
вбивали час.
Сивий професор втупився в одну точку,
Анемічна дама нудьгувала в куточку,
Хмари над лісом пливуть перисті.
Флегматики вдумливо грають в покер.
Підтоптані пари, такі непаристі,
як Януси, дивляться в різні боки.
Усі бережуть огрядні фігурки.
Усі ковтають якісь пігулки. —
І з ранку до ночі та сама тема:
нервова система, нервова система!
Цвітуть гладіолуси, матіоли.
Нема емоцій, є моціони.
І тільки одна чорнокоса жінка
між цих болящих звучить дисонансом.
Вона промениться банальним здоров'ям,
смаглявим, гарячим, вишневим рум’янцем!
І там, де втомились дебелі дебіли,
вона до автобуса легко добігла.
Ні моціонів, ані режиму.
Вона в Карпатах збирає ожину.
Волосся у зливу струсне по плащу —
і викрутять з нього півхмари дощу.
Сміється на найвищому регістрі.
Вживає парфуми «Індійський сандал».
А чоловіки ходять і роздувають ніздрі.
Чужі чоловіки. Справді, скандал.
І, може, лише анемічна дама
не гострить кігті на неї в куточку,
бо то вже — Єва того Адама,
котрий вже дивиться в одну точку.
Отож їй дама і пояснила:
вона цим курортом буквально снила.
Неврастенія.
Роблять уколи.
Вона сюди не приїде ніколи.
Уколи не тонізують.
Сусіди тероризують.
— І потім ці грози, постійні грози!
Вночі гаркотять, а у мене неврози.
І потім, що це за акварелі?
Дають салаку замість форелі.
І потім, ця молодь, ця музика. Жах.
І потім — машини гудуть в гаражах.
Вам добре, у вас не розхитані нерви.
У вас є щось від богині Мінерви.
А тут все втрачено, все зужито,
і стільки всього в житті пережито!