Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Тоді у ній і серце видно чітко,
і поля легеневого прозорості.
"Український календар 1967", Варшава, 1967
"Поетів ніколи не був мільйон..."
* * *
Поетів ніколи не був мільйон.
Не кожен
Розбійником був Франсуа Війон,
а Гете, Вольфганг, сановником.
Були серед них дипломати, купці,
сангвініки і холерики.
Були різночинці, лорди, ченці,
лунатики і венерики.
Хто коми вживав, хто писав без ком.
Блондином був чи брюнетом.
Героєм, співцем, мудрецем, диваком.
Але жоден поет не був непоетом.
"Поїдеш прямо - дорога вгору"
* * *
Поїдеш прямо — дорога вгору.
То нелегка, нерівна дорога.
Втомленим, хворим, а може, дітям
Ти віддаси свого вороного.
Сам підеш пішки у передгір'я.
Знатимеш світлу глибінь зворушень.
Люди тобі подарують довір'я,
Ти ж подаруєш їм світлу душу.
Будуть вибоїни, будуть квіти.
Буде тривога, а часом і втома.
Ну, а чи дійдеш ти до вершини,
Це невідомо...
Це невідомо...
"Покремсали життя моє на частки"
* * *
Покремсали життя моє на частки,
на тьмяну січку слів і суєти.
А серце виривається із пастки —
у нетрі дум, під небо самоти.
У мовчазливу готику тополі,
в труда одухотворену грозу.
Я трохи звір. Я не люблю неволі.
Я вирвуся, хоч лапу відгризу.
ПО-ЛИЦЮ-ДОЩ
Великий воїн знищених племен,
в Америці в минулому столітті,
мав найдщшіше із усіх імен,.
він мав, ім’я нечуване у світі;
По-Лицю-Дощ, По-Лицю-Дощ, По-Лицю-Дощ!
Чи, не тому що в нетрях він, схищався
і від: дощу мабуть, не захищався —
По-Лицю-Дощ, По-Лицю-Дощ, По-Лицю-Дощ!..
Не Вовчий Плащ, не Бик і не Ведмідь,
не Зуб Мустанга, не Перо Орлине —
він мав ім’я сумне і старовинне,
його лице тверде було як мідь.
Він був високий,
із племені, котре не знало зради.
Тоді це плем’я називали «сіу»,
на мові злості щось близьке до «гади».
Він знав про це і не повів бровою
Горіли джунглі, вилягав бамбук.
Його вуста були тугі, як лук,
натягнутий дзвінкою тятивою.
І ті орлині пера на чолі,
той знак звитяг його над ворогами...
Але було вже рідної землі —
ото лиш та, що зараз під ногами.
А завтра, завтра!.. Сивіє волосся.
Чужинські кроки б’ють у груди площ.
Та що ви? Ні. Сльоза?! Це вам здалося,
По-Лицю-Дощ... По-Лицю-Дощ... По-Лицю-Дощ...
ПОЛТАВСЬКИЙ ПОЛК ВИХОДИТЬ НА ЗОРІ
Багряне сонце. Дужка золотава
стоїть над чорним каптуром гори.
На п'ять воріт зачинена Полтава
ховає очі в тихі явори.
Спадає вечір сторожко, помалу,
ворушить зорі в темряві криниць.
Сторожа ходить по міському валу,
і сови сплять в западинах бійниць.
«Вартуй! Вартуй!» — з Курилівської брами.
«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.
Уже стоять вози під яворами.
Полтавський полк готовий у похід.
Годуйте коней. Неблизька дорога.
Благословіть в дорогу, матері.
А що там буде, смерть чи перемога, —
Полтавський полк виходить на зорі!
Тай бій гримить. Там гине наша воля.
Там треба рук, і зброї, і плечей.
І що там варт чиясь окрема доля,
той тихий зойк у безмірі ночей?..
Вогненна зірка в небі пролітала,
сичі кричали, вісники біди.
На сто думок замислена Полтава
вербові гриви хилить до води.
Був правий суд. І вирок оголошено.
Усе як слід. За що себе вкорить?
…Мовчить Полтава, наче приголомшена.
Перехотілось людям говорить.
А власне, що ж, такі часи криваві.
Що варт життя? Ну, стратять ще когось.
Промчався вершник по німій Полтаві —
у серці міста громом віддалось.
Простугоніло смутком вечоровим,
хитнуло тиші синій оксамит.
І тільки вершник за полтавським ровом
десь даленіє цокотом копит…
Самотній вершник зникне за туманом.
Сторожа вслід подивиться йому.
Той вершник зветься Іскрою Іваном.
Йому сьогодні тяжче ніж кому.