Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Постійні струси, постійні стреси,
погані праси, немає преси.
Така вона стомлена, анемічна,
гіпопотамо-гіпотонічна.
Волосся фарбоване під мімозу,
обличчя в стані анабіозу.
І з ранку до ночі та ж сама тема:
нервова система, нервова система!
Старесенький лікар, чаклун санаторний,
підсилений курс призначає, повторний.
І слухав меццо, сопрано
і пише рецепти, і пише рецепти...
А ця спокійна, монументальна.
Такій, мабуть, пасувала б тога.
Тугі завитки смоляного волосся —
як барельєф ассірійського бога.
Ввійшла в кабінет, як ніхто ще не входив,
така квітуча, струнка на подив,
така весела, така чорноброва!
— Та я, — каже, — що, я практично здорова.
Яке там серце, яка голова?
На що мені скаржитись?
Я — жива!
Мене не вбив ні снаряд, ні куля.
З моєї шкіри не зробили ридикюля.
Волосся моє не пішло в промисловість.
Хороші діти. Спокійна совість.
Люблю свою працю. Щаслива в родині.
Чого ще треба сучасній людині?
А лікар оглянув її по формі.
Сестричка зробила аналіз крові.
Нервова система — нічого, в нормі.
І серце міцне, і легені здорові.
Буває ж такий щасливий феномен!
Поміряв їй пульс.
І, як штамп на конверті,
майнув на руці татуйований номер —
компостер Дахау, табору смерті.
ПАПОРОТЬ
Птиці зелені
у пізню пору
спати злетілись
на свіжий поруб.
Тихо спустились
на жовту глицю
птиці зелені,
зелені птиці.
Крилами били,
пера губили,
голови сизі
низько хилили.
Пні навкруги –
їхні родичі кровні.
Зрізи на пнях –
наче місяць у повні.
Птиці зелені!
Що ж вам ще треба?
Маєте місяць.
Маєте небо.
Та на зорі,
в золотаву пору
птиці зелені
рвонулися вгору.
Тільки злетіть
не змогли, не зуміли:
тісно було,
переплутались крила.
"Вітрила", 1958 р.
ПАСАЖ БОЛЮ
* * *
Мало
в оце щоденне людське улюлю!
А я перетерплю, а я перемовчу,
аж поки згіркне слово «люблю».
Оці Ніагари блуду і бруду,
а я пересилю, русява, як Русь,
а я переб’юся, а я перебуду,
а я переплачу, пересміюсь!
Це переждати, пережадати,
це передвічне навперехрест,
це як перестріт — тебе перестріти,
це як переступ — слово і жест.
Перенебачу, переночую,
передощиться, переболю,
а я переднюю, переночую,
а я перегодом перелюблю.
А я утечу в кошлаті Карпати,
а я цю любов задушу і уб’ю…
Зорі стозорі,
Ви що — телепати?
Чого ж ви ак дивитесь в душу мою?!
"Дукля", кн. 6, жовтень 1967, Пряшів
ПАСТОРАЛЬ ХХ СТОРІЧЧЯ
Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.
Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.
Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна
вже не виведе з горя отих матерів.
А степам
будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,
те покиддя війни на грузьких слідах череди.
Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,
голуб'ята, анциболи, хоч не роди!
Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.
І несли їх діди, яким не хотілося жить.
Під горю стояла вагітна, як поле, мати.
І кричала та мати:
– Хоч личко його покажіть!
Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,
осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.
Гарні діти були. Козацького доброго крою.
Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.
Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала отих матерів рідня.
А одна розродилась, і стала ушосте – мати.
А один був живий. Він умер наступного дня.
ПЕЙЗАЖ ІЗ ПАМ'ЯТІ
Ледь-ледь торкаю слово аквареллю —
прив'ялий ранок, тиша, парапет.
З кленового туманного тунелю
виходить Рильський, майже силует.
Різьба по небу — дерево черлене.
Я теж з туману обрисом з'явлюсь.
Він сумно-сумно дивиться на мене,-
хто я така, чого я так дивлюсь.
А я дивлюся... Я хвилююсь трохи...
І розминулись. Тільки силует.