Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Про зраду
А потім пішли свята. Стався й ще один замах на життя короля, але його затаїли. Настав день, коли легат дав новому подружжю своє урочисте благословення. Після цього Анрі поїхав би негайно, бо ночі з чужинкою гнітили його над будь-яку міру. Та лишався ще мир із Савойєю — морочливе діло, хоча герцог і програв війну. Він був згоден відступити спірну частину своїх родових володінь, але французьку провінцію Бресс хотів
В Савойї було багато єретиків, і їх там переслідували. Якщо король призначить туди губернатором протестанта, на нього негайно нападеться папа, якщо католика — то свої протестанти. Начальник артилерії казав йому це ще тоді, в Ліоні: про все це домовились герцог Савойський із Біроном.
— Величносте! Ви побачите самі, що Бірон невиправний і його вже не врятувати. Ви зробили його адміралом, маршалом, герцогом, пером. Ви довірили йому правити Бургундією, а там же губернаторами досі завжди були принци крові. В його руках був один з кордонів королівства, і він мав той кордон охороняти. Ви самі знаєте, що зробив він натомість.
— Нe знаю, бо не можу повірити, — заперечив Анрі.— Зрада — річ протиприродна.
Сюллі:
— Це не справжня ваша думка. Ви дуже добре знаєте нашу людську натуру: вона потребує зради, хоч би в ній навіть не було користі,— просто з норову, бо її надить власна погибель.
Анрі:
— Дуже мудро, пане Роні. І все ж я згадую одного, хто ніколи…
І затнувся. Навіть найкращий слуга, навіть він зрадив Габрієль д'Естре; а чому — це довіку лишиться незбагненним.
Сюллі, трохи помовчавши, сказав дуже тихо:
— Може, один і є, але двох не знайдеться.
І погляд емальово-голубих очей доказав: «Ви самі зрадили свою віру, чи цього не досить? А скількох ви зраджували людей, а як часто — своє слово? Хіба це було неминуче?»
Анрі сам у глибині серця питав себе, чи це було неминуче, і не знаходив відповіді. Але від начальника артилерії принаймні домігся, щоб іще зачекати й випробувати маршала Бірона. Сюллі поїхав, остерігши короля такими словами:
— Він зажадає, щоб ви віддали йому місто Бург-на-Брессі; тоді ви матимете доказ, що він змовився з вашими ворогами й хоче відкрити їм кордон королівства.
Коли нарешті приїхав сам Бірон, його супроводило багато люду. Вся вулиця хотіла бачити уславленого воїна, та й було що побачити: густо-червоне обличчя, могутні плечі й руки — жоден вантажник не захотів би з ним боротися, він роздушив би кожного. В нього, як у бугая, легко набігали кров'ю очі, на тілі він мав три десятки шрамів, він завжди й неодмінно перемагав, і все завоювання Савойї було справою тільки його рук. Так гадали люди, що здебільшого плутали його з батьком і вважали їх обох за ту саму людину. Одне слово, народним героєм був маршал Бірон, а не король.
Захват юрби заглушував у зрадникові й сумніви, якщо він їх мав, і побоювання, які він таки справді відчував. Король уникнув пастки — він не взяв ні п'яді Савойї, він зоставив собі Бресс, французьку провінцію. Чи багато знає він про зраду? Нічого не знає, вирішив Бірон, побачивши,
З похмурим обличчям став він перед королем, що здавався веселим і приязним.
— Це чудова нагорода за вашу вірну службу, — сказав Анрі, показуючи за вікно. Бірон хвальковито випнув велике черево й відказав:
— Народ мене знає. Якби ви були Карлом Великим, то я був би Роландом [91] . Але своєю мирною угодою, що підказав вам страх, ви змарнували те, що здобула моя відвага. Мені жаль вас, величносте! — вигукнув Бірон, розлютившись через свій недавній страх.
Анрі не звернув уваги на це зухвальство. Він показав маршалові на невеличку статую бога Марса, увінчаного лаврами, обличчям схожу на короля.
— Кузене, як ви гадаєте: що сказав би на це мій брат, король Іспанії?
91
Якби ви були Карлом Великим, то я був би Роландом. — Роланд, що жив у VIII ст., франкський маркграф. Про його подвиги, участь у поході Карла Великого в Іспанію та загибель (778) розповідається в героїчному епосі народу Франції «Пісня про Роланда».
Натяк і осторога. Бірон не почув ні того, ні того.
— Отой? — буркнув він. — Ну, вас він навряд чи боїться.
Анрі ляснув його по животу й засміявся.
— Веселий хлопець, тільки розжирів трохи. Ну, хай там як, а мені ти до душі.
Від цих слів обличчя того недотепи почервоніло ще густіше. В його погляді, досі тупому, замигтіли божевільні вогники. «Чи можлива річ? — подумав Анрі.— Божевілля, скрізь божевілля. Якби мій начальник артилерії знав, як легко слабкому духові збитися з пуття, він би ставився до зради як до хвороби. Та, звичайно, коли ця хвороба зайде надто далеко, ліки їй не поможуть».
— Кузене, — сказав він, — скільки треба грошей, щоб покрити ваші борги?
Бірон:
— О, щоб задовольнити своїх кредиторів, мені треба стати могутнішнм за вашу величність.
Анрі:
— Ризикований жарт, але добрий. Так і треба — ставити себе високо, а то що б із нас було.
Бірон:
— Віддайте мені Бург-на-Брессі!
Ось воно, випливло наверх. Зрадник не витримав іспиту. Анрі сумно подивився на нього.
Анрі:
— Навіщо вам це місто?
Бірон:
— Я ж його завоював.
Анрі — сумно, але вже трохи гостріше:
— Вам наступали на п'яти люди начальника артилерії, тому ви й пішли навпростець.
Бірон:
— Шпиги вашого начальника артилерії! Що це за король, що не довіряє своєму маршалові!
Затята лють; цей чоловік не хоче ні від чого відступитись. Не хоче нічого визнати. І Анрі вдався до мови королівської величності. Відійшов трохи від Бірона й холодно запевнив його в своїй довірі. То був якраз належний тон, щоб ураз вернути до тями цього одержимого. Той прокашлявся, але голос лишився хрипким; затинаючись, він пробурчав: