Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Анрі отримував такі звістки звідусюди й бачив, як вельможі відкидаються від нього; протестантський люд був проти нього — ще більше ніж католицький, у якого він здобув принаймні стільки прихильності, скільки був вартий скасований міський податок. Крім того, папістський простолюд іще пам'ятав, що цей король усе ж таки переміг його гнобителів, тоді як його колишні сподвижники, борці за віру, забули навіть, що він дав їм едикт. Його тоді мучили жахливі сумніви — до сумнівів він був схильний завжди. А тепер оця загальна змова, — звичайно, винен у ній він один. Не без причини ж після стількох подвигів,
Він викликав до Фонтенбло свого Роні, хоча добре знав, що цей глибокий внутрішній неспокій і сумніви щодо власних помилок — не такі речі, щоб начальник артилерії зрозумів їх. Про них Анрі мовчить, у цьому він і далі лишається самотній. Буйон та його бородатий приятель ла Тремоїль від'їхали до своїх володінь. Ані д'Епернона, ані кого іншого затримати не пощастило. «Хіба що довелось би їм сказати правду в вічі». Але досі він мовчав про те, що сприймає їхню зраду як ганьбу для себе.
Щирий слуга похвалив його за те, що він удався до хитрості й грає роль. Тим легше вскочить у пастку заводій злочинної змови. Звичайно, йому йдеться про Бірона, бо він жадає його крові, і квит. Король ходить, ступаючи занадто широко, як на такий маленький садок, думає Роні. Треба щось розповісти йому. Не навпростець, незграбно— ні, щирий слуга вмів пом'якшувати і повчання, і найтяжчі ухвали: він обеззброював владаря прикладами з історії або розповіддю про якісь буденні речі, що завжди існують поряд із величними й грізними, і в порівнянні з ними величні й грізні теж стають буденними.
Маршал Бірон уже не має гармат — начальник артилерії зумів утнути з ним штуку. Він переконав губернатора Бургундії, що гармати в того вже нікуди не годяться. Простак ухопився за принаду: відіслав старі гармати річкою вниз, а баржа з новими, як домовлено, вирушила назустріч, до Діжона. На жаль, вона заблудила вночі, в тумані, й ненароком причалила знов до арсеналу; маршалові гармати тим часом також прибули вже туди. Спритно зроблено, королю лишалося тільки засміятись.
Роні, навпаки, сказав якнайповажніше:
— Величносте! Тут ідеться про ваше королівство. Переборіть усе: свої спогади, почуття і…
— І ганьбу, — докінчив Анрі. Його слуга затнувся, замислився, але так і не зрозумів, чому король ужив цього слова.
— Переборіть усе, — зажадав він ще наполегливіше. — Той приклад, що ви покажете на наймогутнішому з ваших ворогів…
— Наймогутнішому? Без гармат? — спитав Анрі.— На обеззброєному, нужденному, як послідущий жебрак? Я можу просто відпустити його з богом, і йому зостанеться лиш тікати світ за очі.
— До Іспанії.— Роні говорив повільно, ваговито. — Величносте! Господь позбавив його своєї ласки. І ви так само не маєте права бути до нього ласкавим.
Анрі жахнувся. Громовий голос із неба, і той не міг би грізніш нагадати йому, щоб він повернувся до послуху і обов'язку. Його суворому слузі вистачило такту лишити короля на самоті, перше ніж король усвідомив, що його закликано до послуху.
Опівночі
Ось
Всі ті кілька днів, поки Бірон їде сюди, Анрі думкою з ним. То радить йому повернутись і втікати; а то, частіше, просить його покаятись, упасти йому на груди. Тринадцятого червня, рано вранці в тому саду він думав: «Не приїде!» — і каже це своїм людям, що стоять напоготові поза живоплотами. Бірон чоловік запальний: свого ворога Роні він заприсягся заколоти кинджалом, та що йому втрачати, навіть ставши убивцею короля? Анрі заспокоює всіх щодо цього.
Це вперше в житті він без страху чекає ножа. «Невже в мені погасла жадоба життя? А була ж така сильна! Бірон… Його шлях сюди, шлях до смерті, такий довгий і тяжкий, я проходжу разом з ним. І по щасливих шляхах цього королівства ми колись їздили пліч-о-пліч». Він мав на думці більше батька, ніж сина, об'єднував їх у одну людину, як народ. «Чи мусив я розлучитися й розмежуватися зі своїми сподвижниками? Що скоїлось зі мною, через віщо вони вважають за безпечніше перекидатись до моїх подоланих ворогів? Покидають лиш того, хто сам себе покидає, і хто б мене зрадив, якби я не зрадив сам себе?»
Він заглиблювався в себе, він розпачливо шукав джерел зради… Ет! Нічого вони не пояснюють.
«Чи це я спустив з неба на землю освячену богом величність? Я ніколи не вірив у власне творіння. Для мене не кожен день — ясне свято. Я не був тим тираном, котрого вони могли б ненавидіти й божествити. Марне діло — у одних віднімати тільки зайвину, але не все зразу, а іншим давати ситість тільки по неділях. Кого я врятував від його дурості, кого — від божевілля? Хто на це неспроможен, той не рятівник. Мої звичаї призвели до того, що я мусив затаювати й замовчувати останній замах на моє життя. Біроне, звільни мене від мого безчестя, воно було б занадто гучне. Як жахливо волає воно з твого ешафоту!»
За живоплотами почувся гомін. Анрі вже вирішив, що настала страшна для нього година. Але то був лише якийсь невідомий городянин — він добивався до короля з таким запалом і в такому відчаї, що його нарешті впустили до альтанки. Він упав навколішки й почав просити в короля помилування для свого небожа, якого суд засудив на страту. Король уже підписав вирок, він знав обставини злочину, що не дозволяли помилування. Дивлячись на горе цієї людини біля його ніг, він поблід. Якийсь нещасний юнак зійде на ешафот, а ти, король, борешся в душі зі зрадником, щоб він тебе пощадив.
Чоловікові біля своїх ніг він сказав:
— Ви чините так, як слід чинити дядькові. А я мушу вчинити так, як слід чинити королю.
З тої хвилини він відкинув усі вагання. А тоді з'явився Бірон, як його й чекали, і нітрохи не перемінився душею, як і передбачали теж. З-за живоплотів стежили, як вони вдвох крокують алеєю: король тихий і рішучий, маршал — у нестямній люті через несправедливу підозру, а найбільш через те, що його обеззброєно. Він то гатив кулаком у свої невинні груди, то нарікав на віроломного Роні, що так зрадив ного.