Літа зрілості короля Генріха IV

Манн Генрих

Але в той самий час іспанці облягли фламандське місто Остенде; через це й мусив Анрі настрахати своїх змовників. Його англійська приятелька саме тоді наполегливо пропонувала йому спільними силами допомогти Нідерландам. Наступальний союз — на таке Єлизавета ніколи не була щедра. А він тим часом саме тепер не міг покинути свого королівства. Тільки-но він повернеться спиною, вони зразу зчинять свій безглуздий заколот, їх не спинить і небезпека ворожого вторгнення. Король сам приїхав аж до узбережжя. Сам-один зійшов він на мури Кале, прислухався до канонади в Остенде; в душі його гризота, смак безсилля дуже гіркий.

Саме коли він довгорічними

турботами й трудами зробив цю країну і народ кращими, щасливішими, — адже французи терплять один одного, незважаючи на різницю у віровизнанні, а це вже багато, і справді мають по неділях курку в горщику, як не всі, то хоч більше, ніж за його попередників, коли життя хоч поки що стало стерпним, — між ним і його успіхами відразу впихається зрада, отруйна гадина з холодною кров'ю, що й доторкнутись до неї гидко. Стоячи в Кале на мурах, Анрі тримається за залізні кільця, щоб буря не скинула його вниз; серце його до дна сповнене стражданням, бо нема нічого певного, ніщо не захищає його від падіння, від погибелі. «Що я знаю? Самого знання завжди було не досить. Але й діяння так само непевні, як знання». Лишається тільки завзяття й стійкість, і вони мають підтримувати його день у день.

А там, за Ла-Маншем, до Дувра того самого дня прибула королева, його союзниця, й чекала його слова, яке він не смів вимовити. Якби він послав уперед свої полки, її кораблі вийшли б у море. Та ні, ті полки були йому потрібні проти зради. Єлизавета передала йому послання, в якому писала, щоб він переловив і стратив усіх зрадників, а насамперед свого маршала Біропа. Він сказав: «Вона жінка вчена, справжній доктор по змовах, і лікує зраду способом хірургів — сокирою. Мені важче, бо я часто пересвідчувався, що насильство нічого не вирішує. Вирішує тільки любов».

Він казав сам собі: «Зі своїх двох жінок я не люблю жодної, тому вони й дурять мене. Я купив їх обох — і королеву, й маркізу. Зраджуючи мене, вони хочуть забути своє приниження. Ті жінки, що наставляють нам роги, захищають свою особистість. Це або багато, або мало; той, хто їх не любить, нехай відвернеться. Але Бірон? Я ж його любив, та й тепер іще хочу врятувати. Нелегко це буде — всупереч моїй англійській приятельці, всупереч моєму начальникові артилерії».

Повернувшися з подорожі, він зразу пішов до арсеналу — не з радісним сподіванням. Те, що він збирався відкрити, не було почесне — ні для його влади, ні для його імені.

Роні аж ніяк не поділяв подиву свого владаря з приводу всього цього зрадництва, всіх безглуздих зрад, що навіть самим зрадникам не могли дати користі, але зазіхали на загальну власність, на спільну для всіх землю. Адже не тільки король був би повалений, — загинула б країна, нація! Чи це не суперечить здоровому глуздові? Нe кажучи вже про те, що треба ж мати й людські почуття.

Щирий слуга думав своє. Хто стоїть при владі, той, мабуть, не здатен зрозуміти, чому на нього зазіхають. Отак просто пояснював усе Роні. Його тільки дивувало, що король знає так багато подробиць. Але він доторкнувся до болючого місця — згадав пана д'Антрага, маркізиного батька. Анрі зразу перебив його:

— Проти нього ви не маєте жодних доказів. Навпаки, маркіза зробила все можливе, щоб розкрити мені очі.

Саме це й хотів почути міністр. Він вирішив зробити обшук удома і в дочки, й у батька. Анрі гадав, ніби захистив свою маркізу, і тепер зажадав пільги й для Бірона:

— По-перше, він не в наших руках, а по-друге, він має військо й гармати.

— Ну, то ми заберемо в нього ті гармати, —

пообіцяв непідкупний Роні.

— Бажаю успіху, — сказав Анрі.— Легше було б спочатку заарештувати інших.

Проте непідкупний усе ж таки зажадав голови маршала Бірона. Врешті у Анрі виступив на чолі холодний піт — у такій тривозі боровся він за свого заблудлого друга.

А непідкупний — спокійно й чітко, як завжди:

— Ви знаєте, величносте, що вам не можна вирушати до Фландрії з військом. Бо позаду вас спалахне збройне повстання.

— Ваша правда. — Анрі вмить став тверезий, як його щирий слуга. — Моя приятелька, королева Англії, радить мені вкоротити кожного з моїх змовників на голову, — так вона зробила зі своїм власним улюбленцем Ессексом.

— Це правда, єдина правда, — підтвердив начальник артилерії.— І перший, кого ви повинні вкоротити, це Бірон.

— Щодо нього вже вирішено, — поставив крапку Анрі.— Він поїде послом до Лондона, сповістить мою приятельку, королеву Англії, що я одружився. Повернеться він іншою людиною.

Щодо цього Роні мав сумнів; одначе він зрозумів, що король сказав своє останнє слово.

Бірон справді поїхав до Англії. Стара королева дуже хвалила перед ним його владаря. Тільки одну хибу мав, на її думку, король Анрі — занадто м'яку вдачу.

— Розкажіть-но йому, як чинять із зрадниками. — І з вікна показала послові на один предмет: вона завжди має його перед очима й може будь-коли подивитись на нього. То голова молодого Ессекса, якого вона любила. Власне, зостався самий череп; але Бірон до черепів звик, він їх боїться не дужче, ніж сама Єлизавета. І вона побачила, що Бірона вже ніщо не може остерегти: ні те видовище, ні її пояснення. Так вона й написала королю Франції — ще перше, ніж Бірон повернувся.

Поки він подорожував, одному з його агентів розв'язали язик, і зрадник сам був зраджений. Його спільники вже не довіряли йому, бо він став королівським послом. Вони бачили: король знає все. Він завдає їм контрударів: несподівано віднімає в них міський податок. А з чого ж вельможа так розбагатіє, щоб провадити війну навіть із королем, коли народ більше не платитиме йому податків? Жах пройняв їх наскрізь, вони самі подались до похідного королівського двору, не чекаючи, поки Анрі їх навідає. Могутній герцог д'Епернон запевняв пана де Роні — врешті-решт тільки міністра, — що король не має ніяких причин скликати таємні наради, бо ніхто й не думає ні про який бунт. Начальник артилерії попросив його сказати все це самому королеві; але якраз на це ніхто вже не наважувався.

Ненависть до короля найдужче намагались розпалити серед протестантів: мовляв, король має намір позбавити протестантські фортеці своїх грошових субсидій. Навіть більше — він збирає у своєму арсеналі гармати, щоб придушити всі свободи як однієї, так і другої віри. Найзначніший із змовників сам був протестант — Тюренн, нині герцог Буйонський, багатий владар, що ніколи не зречеться своєї гордині. Колись він був бідняком — тоді, як і Анрі,— і надій на майбутнє в короля було не більше, ніж у нього. Супутник років бідності менш ніж будь-хто здатен дотримуватись міри, коли настають роки достатку. «Що? Отой, колись такий самий злидень, як і я, тепер має стояти вище за мене?» Цей король — ворог кожного самовладного пана в королівстві, а насамперед — протестантського, і вже забув, що свої давні перемоги завдячує протестантам. Так гадали люди, бо так говорили ті, котрі щось мали — здебільшого аж забагато.