Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
— Такі й мої погляди, — не без подиву зауважив Анрі.— А як же ваше товариство хоче навчати людей правильно мислити?
Замість відповіді єзуїт спитав:
— Чи міг король коли-небудь похвалитися, що його піддані мислять правильно? Люди ж не створені на одну мірку. Велика людина ніколи не здобуде одностайної любові свого народу, бо народ може мати багато думок, і вони тим чудніші, чим самостійніші.
— В цьому багато правди, — погодився Анрі, але зразу побачив, що його спокушають. І справді — ту ж мить диявол показав своє копито. — Чого ж хоче ваш орден?
— Шкіл. Це не привілей, ні! Наші колегіуми такі добрі, що в протестантських князівствах Німеччини шановні люди переходять у католицтво, аби
— Чудово, — сказав Анрі.— А що ж ви лишаєте за собою?
— Майже нічого. Латину, коли хочете. Будь-яка наука дає нам змогу ліпити для вас підданих — усіх за одним взірцем, усіх для однакового й цілковитого послуху.
Анрі:
— Ви ставите в класах мій портрет на вівтар і засвічуєте перед ним свічки?
Патер:
— Ми уникаємо надмірностей і стережемося прикрої відвертості. Кажучи точніше, королівська величність, незалежно від її волі, є для нас засобом примусити людей не думати, а коритися. Задля їхнього ж таки добра.
Анрі:
— То їхнє добро в дурості й безвідповідальності?
Патер:
— Ми кажемо — в благочесті й радісній покорі.
Анрі:
— Щоб вони жили й боролися, самі не знаючи, навіщо й за віщо?
Патер:
— Дурним і безвідповідальним було минуле сторіччя, що непомірно пишалося своїм мисленням, своїми винаходами, відкриттями, нестримною заповзятливістю в усіх напрямках, бо все це аж ніяк не веде до істини. Вільна людська особистість бере на себе забагато, а врешті корчиться й стогне на ложі мук, осиротіла й виснажена.
Анрі — тихо:
— А що, як я кину вас до в'язниці?
Патер, схилившись над ліжком хворого:
— Мені слід би цього бажати, бо я сидів би у в'язниці для більшої слави божої. Але для вас це не було б вигідне. Згадайте, що досі ще не викорінили свавілля в умах. Фанатики проникають повсюди, навіть до найдисциплінованішого ордену. Вихопити ножа недовго. Величносте! Вам уже давно пора задля власної безпеки взяти собі духівника з Товариства Ісусового.
Звична погроза… З цими словами патер Ігнаціус хотів лишити короля на самоті. Він уже відступив від ліжка, але Анрі кивнув йому ще зостатись.
— У Німеччині,— сказав він, — Товариство Ісусове має найбільший успіх. Там усе, вмиротворене, крім отих горезвісних розбійницьких ватаг, постраху бідних селян. Здавалось би, слід радіти, що в монастирів віднімають землі. На жаль, народ не має з цього нічого — збагачуються тільки державці та дворянство. Ваш орден сприяє дворянству.
— Німецьке дворянство — наш меч, — підтвердив єзуїт. Просто відзначив — не гордо й не скромно.
— Ладнається велика війна, — провадив Анрі.— І це буде ваша війна. Війна проти народів.
— Але за панів і за владарів, що згідно з нашою волею й напученням виганяють протестантів, як-от імператор Рудольф [97] . Величносте! Ви найхристиянніший король. Ви любите своїх підданих усіх підряд, навіть єретиків; ви хочете повернути їм віру й природну нерівність. Із нашою допомогою ви цього досягнете, уникнувши жорстокої війни, шляхом лагідності й терпіння.
— Амінь, — докінчив Анрі й закотив очі під лоба, як бачив недавно в одного солодкомовного проповідника. — Пташечки, квіточки, — промугикав він сам до себе. — А чому саме мій народ такий бойовий? — спитав він з несподіваною силою. — Чому французи вбачають у зраненому й закривавленому чолі осторогу, що треба бути сильними?
97
Рудольф II (1552–1612) — австрійський ерцгерцог з династії
— Вам самим треба скоріш берегтися, — зауважив патер Ігнаціус, нагадавши, що хворий марно перенапружується. І справді, королю стало дуже погано, він покликав ла Варенна, а обидва єзуїти вийшли. Між двома болючими нападами король підписав указ, яким він допускав Товариство Ісусове до королівства. Може, пан де ла Варенн дуже пишався цим, але вирішено тут було без нього. А чому, власне, — цього поки що не знала навіть постать біля ліжка.
Слабкість, поспіх і насильство
Все це вже відоме й випробуване. Коли якийсь орган тіла відмовить служби, він може ще повернутися до здоров'я. Коли з'являється новий самовпевнений зрадник, він натрапляє на досвідченого короля, що пройшов усю школу зради. А на вірність жінок так чи так покладатися не можна. Які ще тривоги придумають вони для Анрі — буйна д'Антраг і опасиста Медічі? А його протестанти, так тяжко озлоблені, чи впадуть іще раз в обійми своєму королю Наваррському? Вся Європа, ніби змовившись, прагне великої війни — будь-що-будь. Король Франції знову допустив до країни своїх єзуїтів, щоб відвернути принаймні крайнощі,— так він сподівається. Але куди він зайде з ними? І куди зайдуть вони з королем Англії, що надавав їм необдуманих обіцянок? Під союз обох королів підкладається міна — така, як ті, що ними підривають фортеці. Чого лишень не доведеться ще пережити Анрі: вихор подій мете через його літа — вже злічені, як він починає розуміти.
Надзвичайний посол, маркіз де Сюллі, мало не попав у морський бій. Англійський корабель, якому він із чемності довірив свою особу, вже збирався обстріляти французьку флотилію. Вона висадила в Дуврі численний почет посла, завернулась і, вітаючи його, підняла вимпел з лілеями. Англійці сприйняли це як виклик, бо сталось воно в їхніх водах. Інцидент, немислимий при Єлизаветі, відкрив Роні очі на ті зміни, що стались після її смерті й чекали його наприкінці подорожі.
Почалося все ще в дорозі від узбережжя до столиці. Квартир'єри короля Англії позначили будинки, до мали ночувати французькі гості, але дехто з городян постирав написи зі своїх дверей. У Лондоні представника короля Франції зустрінуто гарматним салютом зі старого Тауеру, з бастіонів, з кораблів. Серед великого натовпу він сів у розкішну карету й поїхав до палацу постійного посла — графа де Бомона. Але перед його дворянами зачинялися всі двері, хоч на вулиці ночуй. Пояснювали це так: ті, котрі приїздили минулого разу з маршалом Біроном, повсюди чинили бешкет і навіть когось закололи. Маркіз де Сюллі зразу прочитав своїм молодим супутникам лекцію щодо пристойної поведінки. На нещастя, вони зайшли до одного дому розпусти і там теж когось закололи.
І таке мало статися саме з цим послом, найдостойнішим з усіх французів! У страшному гніві він нахвалявся зітнути голову тому молодому забіяці, і лорд-мер Лондона насилу стримав його. А тим часом він і сам ледве не припустився якнайтяжчої помилки. Він збирався йти на прийняття до короля у глибокій жалобі. На щастя, мілорд Сідней устиг попередити його, що він єдиний буде там у чорному. А король Яків та його двір сприйняли б це неприхильно, особливо цей вразливий монарх, досі тільки король Шотландії, а тепер і Англії, але не своєю заслугою, а тільки як спадкоємець. Навіть імені його великої попередниці тут не сміли вимовляти. Сюллі обурила дріб'язковість живих. Світова слава для цих нікчем минається ще не досить швидко: вони прикидаються глухими.