Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Вони перелякалися. Король, що завжди волів ставитися до всіх як до рівних йому і щойно розмовляв з ними саме так, раптом виявив сувору неприступність. Вони наштовхнулись на холодну зневагу й заквапилися геть. Вони досі гадали, що король повинен зберігати певну відстань між собою й іншими, але це тільки його обов'язок, а не природжена вдача. Може, в нього були якісь спільні таємниці з тією, котрої вже нема й котра вже ніколи не з'явиться тут? Їх довго не залишав подив від цього відкриття, але вони, звичайно, остерігались говорити про нього. Двір напевне не пробачив би їм того, що вони випадково відкрили щось нове у владарі, якого всі завжди мали перед очима й гадали, ніби в ньому
Цим самим придворним стало моторошно, коли через кілька днів король викликав їх до свого саду. Кожен з них почав сушити собі голову, чи нема за ним у минулому якоїсь провини. Монтіньї колись був дуже близьким свідком одного замаху на короля, бо саме цілував його в коліно. Сігоннь, автор алегоричних п'єс, любив вихваляти великого короля бундючною мовою богів та героїв. Але щоденна його мова була зовсім не урочиста, і його язик частенько зачіпав герцогиню де Бофор. Обидва були звичайні й звичні царедворці, таких у Анрі хоч греблю гати. І саме тому він викликав їх того дня до себе, до своєї зеленої зали, перекритої листям, так що з вікон Лувру туди не зазирнеш. Своїм давнім друзям і бойовим сподвижникам він би не звірив того, що сказав тепер цим двом:
— Ви щасливіші за мене. Я б хотів умерти!
Вони схилили голови й спини. А він, ходячи ще швидше, провадив: якби він тільки міг, то зрікся б і корони, й влади. Він прагнув би самотності і знайшов би нарешті справжній душевний спокій.
— Пустельникові не бракує нічого. З неба падає манна, крук приносить йому хліб небесний.
Після цього признання він тужно зітхнув, міцно стулив губи й розтулив їх лиш тоді, коли віднайшов твердість духу. А тоді повів далі:
— Але таке життя — не для державців, вони народжені не ради нього, а ради своїх держав і народів, над якими їх поставлено.
Така мова короля була несподіванкою для його слухачів: досі вони вважали, що він має коротку пам'ять на все пережите, й називали його «вічним веселуном». Того, що на дні його душі таїться смуток, ніхто не знав, бо такі слова він вимовляв хоч уже й не раз, але не перед чужими. Він, власне, зразу й пошкодував, що виставив себе перед Монтіньї та Сігоннем таким витончено-сумним, а тому додав іще дещо — хай кінець його мови прозвучить так, як слід, щоб вони потім могли переказувати його слова без шкоди:
— Для державців на світовому морі є тільки одна гавань — могила, і помирати їм падає в самому розпалі діяльності.
Обидва зберегли в пам'яті насамперед ці слова і потім, звісно, розповідали про почуте, бо самі були приголомшені такою відвертістю й не могли мовчати. Але ці слова про смерть у розпалі діяльності, коли вони згодом справдяться, обидва витлумачать як пророцтво. Король був таки справді сповнений гордині. Він скінчив життя так, як сам хотів.
Анрі сумує за Єлизаветою тільки до цієї години, але не далі.
Нове сторіччя
Тільки-но почувши про смерть Єлизавети, він негайпо наказав Роні збиратись до Англії. Від королевиного наступника годі було сподіватись такої щирої прихильності, як від неї, а ще менше — такої непохитності та невсипущої пильності перед лицем спільного ворога. Смуток у душі короля змінився звичайним невдоволенням, і воно наростало тим швидше, чим виразніше Яків Перший демонстрував свої слабкі риси [93] . За півтора місяця він уже розкрився до кінця, і Роні час було вирушати. Того ранку, коли Анрі дожидав міністра
93
…чим виразніше Яків Перший демонстрував свої слабкі риси. — Після смерті королеви Єлизавети, що не мала прямих нащадків, англійським королем став Яків I (1566–1625), правив від 1603-го до 1625 р. Перший король Англії з шотландської династії Стюартів (в Шотландії правив під іменем Якова VI).
Анрі не дав їй сказати й слова. Він був готовий до її втручання. І робив усе, що міг, щоб воно не сталось раніше. Він домовився з Роні про все потихеньку. Та все ж послові треба було добирати свій почет, супроводити його прагнуло багато дворян — аби проїхатися до Англії державним коштом. Марія давно про все знала, але поки що мовчала. Вона обрала для свого втручання останній, вирішальний день. Анрі зразу вхопив зі столу перші-ліпші папери й почав із запалом пояснювати їй внутрішні справи королівства. Та з виразу її обличчя він бачив, що всі його хитрощі марні. Вона ще ніколи не намагалася вникнути в справи королівства — може, просто через те, що їй бракувало для цього розуму. А головне — вона вважала владу короля нетривкою й нечестивою, поки він не скориться до кінця папі, не укладе союзу з Іспанією й не поверне до країни єзуїтів.
Бачачи, що вона не слухає, а тільки чекає нагоди заговорити про своє, він несподівано зажадав, щоб принесли дофіна. Хлопчика принесла годівниця; йому вже було півтора року. Анрі взяв його в годівниці з рук і сів з ним на підлогу. Піднявши його личко до свого, він втупив у малого незвичайно поважний погляд, якого ні годівниця, ні королева не могли збагнути. Але поки що вони мовчали. Анрі думав: «Цей побачить усе сторіччя». А більше не думав нічого.
— Бурсьє,— звернувся він до годівниці.— Дофін, коли народився, був дуже слабенький. Після королеви він завдячує своє життя вам, бо це ви своїми губами влили йому в ротик вина, коли він уже посинів.
— Величносте! — відказала годівниця, — Якби це була яка інша дитина, я зробила б так і сама. Ви наказали мені, і я тоді насміла. — Вона обернулась до королеви: — Наш владар аж тремтів увесь, поки не побачив, що це справді дофін. Розчарування він, певне, не пережив би. Він просто нетямився зі щастя, впустив до кімнати двісті душ, і я аж розсердилась, але він сказав, що це дитя належить усім, хай кожен поділить із ним радість.
— Годі вам базікати, — спинила її королева. По її обличчю майнула тінь страху. Звичайно, стать дитини вирішувала і долю її самої. Якби народилась дівчинка, то місце дофіна напевне зайняв би син, якого народила тоді ж таки маркіза де Верней. Марії Медічі довелось би від'їхати тим самим шляхом, яким вона й приїхала.
Той спогад про пережиту небезпеку тривав одну мить, і все ж Анрі щось помітив. Він обняв і поцілував дружину, і вона сприйняла це як належне. Вона була з тих людей, яких не красить гордий вираз. Анрі почав гуцикати дофіна на руках. Марія дивилась на їхні веселощі, і її обличчя промовляло: це добром не скінчиться. Справді, врешті-решт батько підкинув малого занадто високо, і підхопив його не він: швидшою була годівниця. Всі злякались, але перша здобулась на слово Марія.
— Ви й досі хлопчисько, величносте, — сказала вона розлючено. — «Вічний веселун»! Трохи не вбили мені дофіна.