Літа зрілості короля Генріха IV

Манн Генрих

Нерідко він і жалів її за той страх, яким молочна сестра весь час тримала її під своєю владою, — хоч йому самому та влада була до певної міри вигідна: вона перешкоджала впливові кузенів Орсіні. Врешті-решт ні Вірджініо, ні Паоло вже не важились самі, без офіційного супроводу, заходити до королевиної кімнати: тоді за їхнє житія ніхто б не дав і шеляга. Вони були відставними коханцями й не жили, а ниділи при дворі, хоч яких грізних удавали з себе. Всі знали: вони бояться пана Кончіні, цього каплуна, що не ходив до жінок, а тільки торгував ними. На королеву він мав купців-політиків, що збагачували

його і його карлицю. З інших дам він отримував процент за те, що приводив до них короля. Сам король не був скорий на плату.

Але він знайшов хитрий спосіб підкупити Кончіні. Коли порожньої душі нічим не здобудеш, то її можна бодай тримати в руках, розпалюючи в ній марнолюбство, й так уже сильне. Коли красунчикові щастило вициганити у своєї скупезної карлиці або в дружини самого короля кілька золотих, він наважувався робити королю подарунки— гарних коней, — і король приймав їх. «Величносте! Який розкішний кінь під вами!» — «Це від пана Кончіні». А після коней — жінки. У Луврі було повно вродливиць; спальня однієї містилась прямо над кабінетом короля. Одної ночі він лежав у парадному ліжку за позолоченою балюстрадою, бо королева замкнулась у себе в кімнаті. І враз щось тихенько шкрябається в його двері; то Кончіні.

— Величносте! Ви дали знак тій дамі, що нагорі, але вона так шанує вас, що не зрозуміла натяку. Ваш покірний слуга пояснив, яке їй припало щастя, і завдяки моєму вмілому втручанню фортеця її неприступності впала. В любовних справах лікаря, рівного мені, не знайдете. Але лікареві, звичайно, належиться винагорода. — І він простяг руку. — В таких межах, які визнає достойними король.

Сторгувалися, хоч і без готівки, й рушили в путь — король у добрій згоді з торговцем жінками. А втім, та, що нагорі, вже домовилася з королем. Пані де Гершвіль, статс-дама королеви, ненавиділа всіх інтриганів, що вгніздилися тут: і маркізу з її невгасною злістю, і підле подружжя, що в усьому шукало тільки грошей. Вона торгувалася з мерзенним Кончіні за любовну ніч із королем, аби замилити очі, а насправді шукала зручної нагоди потай висипати перед королем усе, що назбирала для нього: таємниці королеви та її молочної сестри, підступи, які карлиця плела зі своїм красунчиком чоловіком, а маркіза — з духівником. Пані де Гершвіль подобалась королю, інакше ніякий Кончіні не допоміг би їй піймати щастя. Щоб вона бачила, що це він привів короля й відробив свою плату, Кончіні відімкнув її двері — бо для нього не існувало замків, — упустив до кімнати короля, а сам щез. Анрі сів при її ліжку, а вона почала говорити. Він бачив, що ця жінка розумна й віддана йому. Коли йому спало на думку, що її можна й жадати, вона сказала з ледь помітним дрожем у голосі:

— Величносте! Ви забули мене. Колись давно-давно я запросила вас до столу, накритого на багато осіб, але гостей тих не було. А потім, боячись піддатись вашим умовлянням, покинула вас у безлюдному замку самого. Втікаючи від власного серця, я гірко плакала. Я тоді звалась ла Рош-Гюйон, ви забули мене.

— Я впізнав би вас і серед тисячі! — вигукнув він. — А чого ж я зробив вас королевиною статс-дамою? У вашій особі, Антуанетто, я вперше зустрів доброчесність. І що ж я оце чую? Тоді через мене лилися сльози!

— Величносте! — відказала пані де Гершвіль. — Ті жінки, котрі вам не піддалися, якраз через це — найвірніші вам.

— Жорстокий вирок ви мені виголосили, —

зауважив він, хоча, звісно, зрадів, що в Луврі, з його всім відомою славою, знайшлася хоч одна здержлива людина. Вона причепурилася: кучері лисніють, очі блищать, біліє рука, на яку вона спирається. В глибокому викоті нічної сорочки здіймаються й тремтять принади, що зрікаються пестощів, — і саме в цьому їхній найрідкісніший чар. Король шанобливо тримає втілену доброчесність за руку. Свічки ллють м'яке світло. Яка славна година!

Ця сама година жахлива для Марії Медічі. Вона підслухувала коло замкнених дверей, що робиться в Анрі. Маневри пронози Кончіні не лишали сумнівів. Марія помилялася тільки щодо особи, до якої зразу подався її чоловік. Про чесну пані Гершвіль вона й не подумала. Спочатку вона зачекала якийсь час, щоб розпусна парочка не змогла заперечувати мету своєї зустрічі. А тоді гайнула нагору. Дорогою загубила одну пантофлю, не стала її розшукувати потемки, вдерлась, як буря, до однієї з кімнат, — вона була незамкнена. Маркіза де Верней сиділа в ліжку й читала. Вона всміхалася, — книжка, видно, була комічна, хоча велика й груба. Маркіза сперла її на підібгані коліна, і насмішкуватий погляд її з-над книжки зустрів оскаженілу бабегу; вона давно впізнала гупання ніг, чула навіть, як злетіла пантофля.

Вигляд королеви перевершив її сподівання. Кучері в папільйотках, очі ще дурніші від безсилої люті, в'яла плоть уже пристаркуватої жінки за напівпрозорою тканиною сорочки, гаптованої квіточками, ніби для невинної дівчини. Ні, Анрієтта д'Антраг ні з ким не помінялась би!

Королева, від жадоби помсти то стогнучи, то пронизливо вискаючи, важко шкутильгала туди й сюди по кімнаті: одна нога в пантофлі, друга боса. Нарешті, перекинувши ширмочку і не побачивши за нею нікого, вона вперла кулаки в боки й прохрипіла:

— Де він?

— Хто? — солоденько перепитала маркіза.

Книжка! Зараз голова його вигулькне з-за фоліанта. Марія кинулась туди. Анрієтта поважно сказала:

— Обережно, величносте. Він у книжці. Зараз заговорить.

Марія мружила очі: вона недобачала без окулярів. Нарешті розібрала: латинський твір котрогось із отців церкви.

І в цю мить заговорив її чоловік — Анрієтта чудово наслідувала його голос:

— Хто має зносини з жінками, той — прах і всередині, й зовні.

Марія злякалась.

— Ви вже чаклуєте! — вереснула вона. — Вчена повія!

— Гладка лихварівна, — відрубала Анрієтта начебто спокійно й упевнено, але вже готуючись до втечі під захистом фоліанта. Замахнувшись, Марія влучила в порожню подушку. А шалена суперниця вже реготала й танцювала в проході між стіною й ліжком. Марія рвонулась до неї, але вона швидко сягнула рукою вниз, і в її руці щось блиснуло.

— Ага! — скрикнула Марія. — Ось ви яка! Це у вас спадкове! Ваша матінка заколола пажа.

— Ми вбиваємо пажів, але не шановних дам, — і Анрієтта сховала кинджал. — Моя мати кохала короля Карла Дев'ятого, перше ніж вийшла за пана д'Антрага. Вона теж була вчена куртизанка. Мій родовід вартий вашого, пані. І чоловік у нас один, і свій дофін у кожної. Законний — мій.

І почалась погоня. Марія всією тушею перевалилась через ліжко; Анрієтта спритно прослизнула попід ним і вільно заметалась по всій кімнаті.

— Ку-ку! Ось де я, — виспівувала вона. — Хто спіймає, той і має!