Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Вона стояла, взявшись руками в боки, наче перекупка з рибного ринку. Вибух, очевидно, можна було відвернути, тільки відіславши годівницю з дитиною. Анрі так і зробив.
— Я до ваших послуг, пані,— сказав він по тому: однаково ж не викрутишся.
Вона не примусила довго просити себе. Як мати дофіна, вона була певна свого права й безпеки: король проти неї безсилий. Щоб наставити його на добру путь, їй не потрібні ні ніч, ні дурман чуттєвості. Вона оголошувала свою волю серед білого дня.
— Ви не пошлете пана де Роні до Англії.
— Це
Тоді Марія холодно нагадала йому, що власне його становище досить хистке, а тому нема сенсу шукати прихильності когось іще слабшого. Король Яків довго на троні не всидить, вона це знає. Вона ще раз сказала, що знає це, і Анрі справді збентежився від того й став слухати її.
— А коли Яків позбудеться трону, чи можете ви вибрати для Англії кращого короля? Ні. А папу ви зможете вибрати — за допомогою мого дядька, великого герцога: Климент Восьмий йому пообіцяв, що наступником його буде хтось із Медічі. Забудьте нарешті своє єретицьке минуле. Подумайте про свою й мою користь. Ваше королівство потребує захисту церкви, а ваше життя — ще дужче.
Все це було не нове, і найменше — дядько, який нібито настановляв пап; та що таке папа, чи Медічі він, чи ні? Знаряддя Іспанії. Коли Анрі скориться, він зрадить своє королівство, а життя аж ніяк не врятує.
— Ви мені радите повернути до країни єзуїтів, щоб вони мене не вбили.
Марія обурено заперечила. Як вірити їй, отці єзуїти були найм'якосердіші люди, життєрадісні, люб'язні, скромні, чужі будь-яких інтриг. Хай він тільки спершу познайомиться з ними. Двічі-тричі поговорить — і тоді сам упевниться, в чому його добро.
Анрі змусив себе засміятись і сказав, аби мирно скінчити розмову:
— Що ж, коли вони не вбивають тиранів, мені нема чого їх боятись. Нехай собі лишаються там, де й були.
І все ж обоє — й сам він, і королева — знали, що ніж загрожує йому весь час. Але не казали цього. Щоб він її зрозумів, Марія ще згадала про Біронову страту та її наслідки. Саме вона вимагала смерті зрадника, і вона ж таки тепер нагадала королю, який самотній він став відтоді. При його власному дворі більшість гадають, ніби його мучить каяття, звідси і його хвороба торік у липні. Йому урвався терпець, і він вибіг, але ще гукнув через плече:
— Я захворів від несвіжих устриць, а не від каяття! Це така правда, як те, що Бірон був зрадник!
Марія Медічі стояла, дебела й огрядна, з тупим обличчям і бездумними очима, і тим дивнішим здавався весь її владний тон, а надто останні слова:
— Ви ще спізнаєте каяття, коли всупереч моїй раді пошлете свого Роні до Англії.
Він вибіг і звів дух тільки у саду. Там він і дожидав свого найкращого слугу — пора вже було почути розумне слово. Він хотів дати маркізові де Сюллі свої настанови перед подорожжю до англійського двору. Він не скаже йому, що не дужо покладається ні на короля Якова, ні на його прихильність. Часи Єлизавети не повернуться. Йому самому доведеться вростати в це сторіччя. Якби ж це можна було зробити, не зрадивши себе!
Роні
Анрі передбачає слово в слово все, що зараз казатимуть і він, і Роні: вони ж знають один одного. Обидва мають викласти один одному чіткі думки, хоч, може, й не завжди слушні та достатні. А насамперед — вони діють заодно; і саме тоді, коли на короля з недовірою дивляться його протестанти, він зі своїм начальником артилерії громадить зброю — навіщо? Рятувати їх. Свободу совісті в усій Європі врешті-решт доведеться захищати зброєю, бо інакше це королівство пропало: воно може існувати лише в духові та істині або зовсім не може.
Від невідступних думок і хода швидша. І враз Анрі зупиняється. Що мала на увазі королева, коли говорила, що він спізнає каяття? Звідки вона знає про Якова й про навислу над ним небезпеку? Марія Медічі не може похвалитись розумом. «Як і привабливістю», — майнула в нього думка десь аж на дні свідомості. Проте його тривожить така видима невідповідність між її обмеженим розумом і тими натяками, що їх вона кидає. Звідки такі знання — чи, може, завчений урок? На чию підказку вона його остерігає? В майбутнє зазирає не вона. Про те, що станеться, найкраще знає той, хто сам збирається діяти.
Треба наказати, щоб королевині листи розпечатували. Це буде нелегко робити, бо генеральний поштмейстер на її боці. Ла Варенн так само завзято клопочеться щодо повернення єзуїтів. Ну, цей, можливо, хоче в такий спосіб затерти своє не дуже почесне минуле; але Бассомп'єр? Отой цікавий попутник? І всі інші, що тільки й стежать, куди вітер віє. Анрі відчуває круг себе змову, якій не даси ради катівською сокирою, бо зрада відбувається в думках, шляхом мовчазного порозуміння. Чи, може, вони вже б'ються між собою об заклад про те, яка смерть спіткає його? Природна — як, наприклад, від несвіжих устриць? Чи від кар божих, із яких одна — каяття, а друга — ніж?
«Королева говорила про «свого» дофіна. Вона розраховує на регенство при малолітньому синові після чоловікової смерті. Навряд чи вона бажає, щоб мене не стало, — сьогодні або завтра; просто готується. Вона ще остерігає мене цілком щиро. А втім, вона не наділена підступним розумом її старшої родички, та й не має тих незліченних фрейлін, за допомогою яких стара Катерина правила своїм двором. Та однаково тут сновигає привид тієї Медічі, в'язнем котрої я був. Про мене, хай Лувр буде домом розпусти. Менше подобається мені те, що він схожий на бочку з порохом. A! Ось і мій начальник артилерії».