Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
І таке сказати дамі, чиє терпіння він уже наразив на іспит! Не дивно, що вона теж закричала:
— Задушіть його! — Скинула з ноги підв'язку, — ноги в неї були ще гарні, хоча й трохи повнуваті,— і жбурнула своїм слугам. — Задушіть! Ну, швидше!
Та наказу знавіснілої королеви Марго не послухався ніхто. Вісімнадцятирічного юнака, що з такою втіхою вбив двадцятирічного, мав покарати закон. Король підписав вирок — а що йому лишалось? Якби він виявив поблажливість, запізнілі пристрасті його першої дружили разом з їхніми наслідками були б поставлені на карб йому самому. Правда, мстива жінка зловжила й вироком суду. Юнакові довелося зійти на ешафот у неї під вікном, па парадному подвір'ї її дому, за яких три кроки від неї. Він був хоробрий і твердий, милосердя
Колишній чоловік її потай думав: «Бідолашна Марго сама стала жертвою своєї невгамовності. Раніш вона й не знала, до чого здатна дійти. Мій духівник Котон міг би їй порадити, виходячи не з власної мудрості, а з дуже давньої, нагромадженої його попередниками: «Стережися!» З такими думками дивився король на гру в серсо, влаштовану пані Маргаритою. Від пригоди з пажем минуло вже багато часу, і та пригода вже її не гнітила. Тим уважніше стежив Анрі за новими виявами її натури: це мала бути осторога йому самому.
А Марго мала на думці не більш і не менш як підсунути йому нову коханку. То була мадемуазель де Монморансі, Маргарита-Шарлотта, що народилась 1594 року. Цій дитині йшов п'ятнадцятий рік, коли королева Марго запросила двір на гру в серсо. Та й ще деякі дами, ніби змовившись, накидали оком на юну красуню з тією ж метою. Перший привід дав поет Вуатюр, назвавши її вранішньою зорею. А від нового, щойно зродженого дня, безперечно, можна чогось сподіватись, хоча ніхто не приховує від себе, що таке створіння — ще недоросле, ще, власне, безлике — може тільки в майбутньому справдити надії. Як добре придивитись, ця юна красуня — тільки витвір фантазії поета Вуатюра [115] .
115
Вуатюр Венсан (1598–1648) — поет, улюбленець аристократичних салонів, відзначався пишномовністю і вишуканістю стилю.
Інші дами мали корисливі спонуки — насамперед пані де Сурді, що досі показувала себе тільки з цього боку. Вона просила руки юної панни для свого сина, відмовляючись від будь-якого посагу. Пані де Сурді мала як спадщину по своїй небозі Габрієлі п'ятдесят тисяч ліврів ренти. Коли їй удасться задумане, з того може вийти сто тисяч. Монморансі-батько був у неласці в короля: хіба-таки годиться конетаблеві, якого король величав кумом, приставати до змови проти нього? Він каявся, що був такий дурний, і тепер погодився б на все, аби тільки повернути королівську ласку. І молодят заручили — без посагу, хоча Шарлотта була найбагатшою спадкоємницею.
Тоді втрутилась одна стара принцеса — вона теж не хотіла пустити нитки з рук. Пані Діана Французька, нешлюбна парость роду Валуа, послідок минулого, взяла до себе дівчину, коли її мати занедужала, і зразу перекреслила всі розрахунки Сурді. Саме в той час королева Марго запросила двір на гру в серсо. Відбудеться та гра в її володіннях.
Вона теж, опріч усього іншого, думала й про себе. Чимало грошей потрібно, щоб побудувати новий палац, — із домом архієпископа в неї були пов'язані прикрі спогади. Крім того, вона не хоче бути єдиним постарілим ідолом, що любить ніжні пуп'янки. А тут розквітає якраз такий пуп'янок для супутника її молодості, тож хай уведе його в спокусу. Та, незважаючи на розрахунок, властивий кожній жінці, це — давня Марго, прониклива гуманістка з глибокими думками. Моєму колишньому чоловікові, казала вона собі, чогось бракує для його високих задумів — бог знає для яких, але вони неодмінно високі, і шкода було б, якби він не перевершив власної слави й не досяг безсмертя. Йому бракує саме того, що врешті-решт давало йому силу для всіх його подвигів: захвату, збудженого жінкою. Чи не кумедно, що ми, отакі, як є, можемо викликати в когось захват, і то так довго, поки він стає
«І не тільки кумедно, — сказала Марго. — Тільки дитина й висока душа може сприймати нас поважно. І поки він має таку душу, ніщо не пропало, я його не втратила. Не втратити чоловіка — це означає мати його перед собою живого, з усіма моїми спогадами, особливо лихими. Тому я й будую свій палац навпроти його Лувру і зможу через Сену заглядати до нього в вікна — крізь добрі окуляри, звичайно».
Змагання в серсо, як не дивно, стало тріумфом для того, кого й зовсім не брали до уваги: для пана де Бассомп'єра. Він переміг королевиного лицаря Кончіні, розлютивши тим Марію Медічі до нестями. А король був задоволений. Його Бассомп'єр з літами набув багато як розуму, так і інших чеснот. І тілесні його чесноти не відставали від інших. Колишній цікавий новачок виріс у королевого шанувальника і розуміє, як тяжко нести королю своє щастя в нещасті. «Я не маю жодного зайвого друга», — каже собі Анрі, дивлячись, як герой дня, сяючи, об'їздить трибуни.
Він ставить свого коня на коліна перед королем і королевою, чекає наказу. Котру даму має він вибрати, щоб розділити з нею свою нагороду — славу? Нелегко зробити вибір серед такого грона високих осіб! Вирішує королева Марго — вона показує королю на зовсім юну панночку, якій припала честь сидіти навпроти короля. Він цілу годину мав перед очима цю нову зірку, але не звернув на неї уваги. По-перше, батько її в неласці у нього. Дочку йому представляли — де й коли, він скоро забув. Звичайне собі дівча, яка там «уранішня зоря»! Проте він помічає, що на нього звернено чимало очей. Бассомп'єр чекає спокійно, хвилюються інші.
А втім, для Анрі нема нічого легшого, як розгадати цю давню звичну процедуру. Йому пропонують жінку. Він окидає поглядом скоса всіх довкола. Обидві королеви, певне, порозумілися. А тоді він, видно, помічає ту маленьку панночку навпроти — аж тепер її помічає й аж скидається, ніби перед ним чудо або ніж убивці. Ще трохи — і він зомлів би. Він ні в чому не знає міри.
Кмітливий Бассомп'єр розуміє свого владаря, чи принаймні вирішує, що вже отримав наказ. Він ще раз об'їздить коло, його кінь знову стає на коліна. Юній Монморансі допомагають вийти наперед; кожна дама хоче бути при тому, як Бассомп'єр підсаджуватиме малу в сідло. Глядачі посхоплювалися, щоб краще бачити, як сходить нова зірка. Бассомп'єр веде коня за повіддя. Дівчина в сідлі гордо й щасливо дивиться згори на збіговище довкола неї. Вона задоволена й не думає про те, куди все це заведе її. А коли нарешті доїхали, короля вже не було.
Він, певне, подумав: «Мене зрозуміють. Я хочу нарешті мати спокій від жінок, у мене й так вистачає всяких клопітних справ». У своїй подрузі Марго він розгледів тільки корисливість — наскільки це почуття керувало нею; всього іншого він не добачив. Він уже забув про те, як захват перед жінкою колись спонукав його діяти, він наче став уже зовсім не тією людиною. А проте вся інтрига почала розвиватись невтримно. Насамперед конетабль не дав згоди тим, хто сватав його дочку Шарлотту, а сам запропонував її руку не кому іншому, як панові де Бассомп'єрові. Той не дуже й домагався цього; «під небом немає більшої краси», — про вранішню зірку таке може сказати будь-хто.
Та й чим він, власне, міг би виправдати претензії на найбагатшу зі спадкоємниць? Хоробрий, як його шпага, за звичкою дотепний. Без ніяких статків — вояк, ловець щастя; якось вибився на світло, але вмить був би забутий, якби надокучив королю. Однаково — Монморансі хотів повернути собі королівську ласку. Його приятель д'Епернон спитав його: «Скільки часу ви ще даєте цьому королю?» — «Більше, ніж вам», — відповів конетабль дратливо: він уже занадто довго слухався цього змовника-подагрика. Потім обидва подались обідати з Роклором і Цаметом — владарем над мільйоном і вісьмастами тисячами екю, як він сам себе називав. «І тут без нього не обійшлося? — відзначив сам собі Анрі, коли йому сказали про заручини. — Справді-таки дивно, що через наше життя знов і знов проходять усе ті самі люди, ніби рештки давнього запасу».