Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Альбрехт Австрійський правив іспанськими Нідерландами вдвох із дружиною, інфантою Ізабеллою. Він був ерцгерцог і спритний урядовець. Він негайно вирішив використати родича короля Франції як знаряддя проти нього, не зупиняючись ні перед чим, аж до претензій на трон і заколоту в королівстві. А прикривався сумнівами правничого характеру та турботою про свою честь. Він, Габсбург, має відіслати до нетерплячого коханця чужу дружину, бо той у своїй закоханості погрожує йому воєнною силою! Анрі справді натякнув, що прийде по принцесу на чолі п'ятдесятитисячного війська. Ерцгерцог вирішив зачекати. Звісно, це річ можлива, що ласолюбний дідок утратить самовладання, але
А відколи надійшла ухвала короля Іспанії, Конде став претендентом на трон. Інфантин двір відзначив цю подію восьмигодинним бенкетом та балом. Ерцгерцог так і не зміг навести поважних підстав того, чому він відмовляється повернути принца крові главі роду, хоча всупереч волі цього глави ніхто не може лишитися членом королівського дому: така людина стає просто збунтованим підданцем. Дійшло до того, що король оголосив Конде поза законом. Від цього колись мовчазний і похмурий принц зробився метким і жвавим. Ерцгерцог порадив йому подорожувати, і він за іспанські гроші об'їздив усю Німеччину. В Трієнті його мало не злапали венеціанці, що негайно передали б його своєму союзникові. Але він утік до Мілана, тобто все одно що до Мадрида.
Анрі, діставши звістку про це, внутрішньо вгамувався. Сам перед собою він зрікся свого останнього кохання, але перед людьми ще ні. Крихітка в Брюсселі не здогадувалася про це; якраз нещодавно її гостинні господарі перешкодили спробі викрасти її. Аннібал д'Естре, брат Габрієлі, не виправдав королевої довіри, і Анрi, що вже готувався був зустрічати свою красуню, налаяв його йолопом. Тоді він іще не знав, що в невдачі винен не Аннібал, бо весь задум розкрито ще перед тим, як він приїхав до Брюсселя. І хто його виказав, Анрі ще мав дізнатися.
Овечка в ролі нової Єлени весь час витала в гордому почутті своєї важливості. Пані де Берні поговорила з нею за дорученням короля: нехай вона подумає. Адже король уже один раз домігся розлучення.
— Я чудово розумію вас, — запевнила Шарлотта. — Куди краще мати старого чоловіка, що боготворитиме мене, ніж молодого з такими нахилами, як у мого. Пані, напишіть його величності, бо мої листи тут розпечатують. Запевніть його, що я в усьому світі люблю тільки одне: його велич, його славу. І в міру своїх сил намагатимусь подарувати йому нарешті справжнього дофіна.
Щодо цього дружина королівського посла мала сумніви, бо мила крихітка не відхиляла й залицянь генерала Амброзіо Спіноли, переможця під Остенде. Рубенс намалював для нього її портрет; цей генуезький купець, якого тільки за багатство іспанці допустили до військової кар'єри, ніде не відступався від принцеси. Справжньою його метою було не заволодіти якоюсь там красунею, а спровокувати короля Анрі на війну. Він хотів досягти своєї вершини: зустрітись на бойовищі з найславетнішим полководцем, ось чого йому кортіло. Але ерцгерцог, обачливий урядовець, на словах погоджуючись на війну, відтягував її бо чекав на іншу сподівану подію, відому йому. Мерці вже не можуть воювати.
Невгамовний Спінола доводив йому, що могутнє військо напасника можна розділити на частини й стримувати, поки на нього з усіх боків навалиться всесвітня монархія. Та це було непевне діло: ерцгерцог добре знав свій Габсбурзький дім. Убивство надійніше. Та коли Анрі й зрікся своєї далекої мрії, навіть називав її потай корівницею Дульсінеєю, все ж лишались інтриган Конде й Спінола, що квапив події ще дужче, ніж сам Анрі.
А той посилав до Брюсселя листи, сповнені сердечної туги. Останні з них були
— Мене називають новою Єленою, — хвалилась овечка.
— А ви така й є,— погоджувалась інфанта. — Але нащо ви дурите свого вінценосного поклонника зі Спінолою?
— Він до такого звик, йому б цього не вистачало, — відповідала овечка. — А можна й мені про щось спитати вашу високість? Нащо ви так рішуче перешкодили панові д'Естре викрасти мене? Я не хочу сказати, що бажала б зовсім утекти з ним. Але нехай би ваші солдати дорогою знов відбили мене в посланців короля. Цей бій за нову Єлену прогримів би по всіх дворах Європи.
— Ерцгерцог воліє, щоб усе було тихо, — пояснила інфанта.
— Але ж хіба й ви не можете зрозуміти жінку? — підлесливо спитала крихітка.
— Француженку — не можу, — відповіла інфанта з пихою, незбагненною для наївної уяви. Ця легковажна крихітка так і не зрозуміла, що її шпигнули.
Чоловік у самоті
На початку 1610 року військове становище короля було краще, ніж будь-коли. Він уклав угоду а Савойєю проти Іспанії: герцог зобов'язався захищати південно-східний кордон. Моріц Нассауський зi своїми давніми ватагами міг удертись до імперії, не давши їй і отямитись. Місто Галль у Швабії стало свідком зустрічі князів-протестантів з послами короля. Його радник Буасіс згуртував проти імператора союз князів та вільних міст. Їхнім гаслом проголошувалось повернення князям та імперії свободи, віднятої в них занадто тривалим перебуванням імператорської влади в руках дому Габсбургів. Якщо цей задум увінчається успіхом, римським імператором хотіли поголосити дофіна.
Анрі мав на думці не це й замахувався на більше. Та кому це втлумачиш! Великий план витворюється в самоті, він — ціложиттєве надбання одного і вже став для нього дійсністю. Коли ж він стане таким і для інших? Тільки-но виступиш, почнеш діяти, зразу натикаєшся на чиїсь претензії й заплутуєшся в них. Союзники короля докучали йому своїми чварами, інтригами, вони боялись і одні одних, і імператора. Німці всі разом могли б виставити військо не менше, ніж у нього, якби тільки полічити. Щоправда, чужоземні загони йшли на поклик барабана лише в надії на здобич. Приклад некорисливого полководця був їм чужий. Його діло — навчити їх, як боротись тільки за віру. Чи зможемо ми ще раз виховати військо борців за віру й свободу? Від нашої останньої війни минуло вже десять років. Пізно дочекався здійснення Великий план…
Звичайно, король звірявся з усіма сумнівами своєму Роні, і той розганяв їх. У цьому королівстві, в цьому народі вже нема ніяких заколотницьких партій. Змова двору проти короля — що ж, ми її не заперечуємо, навпаки, ми за нею пильнуємо. А серед широкого загалу змовники не мають опори, незважаючи на їхніх горезвісних промовців з амвонів та вуличних перехресть. І все ж ми зробили б добре, якби потихеньку усунули пана Кончіні, а пана д'Епернона посадили за грати, та й ще деяким особам перешкодили б провадити їхні таємні наради — принаймні до початку війни.