Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Подіями в домі Монморансі Анрі не дуже сушив собі голову: поздоровив обранця й сказав, що буде на весіллі. Перешкодила подагра, звичайна хвороба вояків під старість. Вона одночасно напала па Монморансі й на короля, а д'Епернон мав її вже давно. На ложі болючої недуги Анрі просив, щоб йому читали вголос. Бассомп'єр чергувався з молодим Грамоном. Обидва, корячись моді, поділяли загальне захоплення романом пана д'Юрфе [116] , що називався «Астрея». В тому романі вівчарики й вівчарочки кохають одні одного без чуттєвості, тілесні втіхи й муки їм невідомі,— подагрика це може задовольняти.
116
Д'Юрфе
Тa, з другого боку, короля, що лежав на ложі недуги, провідували й придворні дами. І жодна не обминала своєю хвалою чеснот юної Шарлотти. З них найрідкісніша — природжена чистота душі, далека, безмежно далека від двірських розрахунків. Коли дивишся на неї, починаєш вірити в рожевий край вівчарочок, у їхніх ідилічних ягняток. В устах королеви Марго таке звучить не дуже доречно. Їй Анрі відповів:
— Ця крихітка сама вдає з себе ягнятко. Чи, може, овечку. В найкращому разі вона поки що й справді така. Та ледве-но я зроблю її своєю коханкою, вона забагне стати королевою. Це неминуче.
І все ж сильний біль може довести чоловіка до того, що він почне шукати найнерозумнішої розради. Хоча країна ягняток та овечок також лежить на нашій грішній землі, та однаково нам віриться, що там немає болю. В ліжку нудно. Роман пана д'Юрфе, хоч він теж нудний, змальовує незнані пригоди, яких би не завадило скуштувати. Кохання без чуттєвості — це, очевидно, щось зовсім нове. А як гадає Бляклий Лист?
Бельгард, перший стайничий, уже так віддавна мав це звання, що при дворі його називали просто «пан Перший». У такій справі, що знов тривожить короля, той удається до звичних порадників. Коли Анрі запросив герцога поговорити віч-на-віч, давній друг відчув усю відповідальність і сказав: distinguo. Розрізняю. Він твердив, що є різниця між вівчарочками, до яких йому було байдужісінько, і певною юною дамою просто-таки бездоганної вроди.
— Дитина, — сказав Анрі.— Бляклий Листе, вона ж іще дитина.
— А з якої речі ця дитина має належати самому Бассомп'єрові? — спитав Бляклий Лист. Він і досі лишався показним чоловіком, тільки з носа в нього тепер весь час звисала капка, що була постійною мішенню для жартів— так само, як дружина маршала Роклора.
Анрі подумки відзначив, що його Бляклий Лист старів: він уже не здатен зрозуміти даний випадок. «Володіти дитиною — мені таке й не в голові». Своєму першому стайничому він доручив тільки одне:
— Приведи її до мене!
Так він сказав. Колись давно він висловився інакше: «Покажи її мені!» Про це згадав тільки Бельгард; перед його внутрішнім зором ще раз пролетіли минулі дні.
Король не склепив очей цілу ніч. Обидва його читці спали по черзі. Романові «Астрея» кінця не було, й нетерпляче прагнення до власної пасторалі гнало короля з ліжка. Вранці він назвав юну Моиморансі овечкою, навіть вівцею, і не хотів її й бачити. Проте це не завадило йому зізнатись перед її нареченим Бассомп'єром, коли той увійшов, що він кохає Шарлотту, кохає до нестями.
Зимовий день, восьма година ранку; самодержавний, обожнюваний монарх спирається на свого молодого, вродливого фаворита, що став навколішки па подушку коло ліжка. Його сльози скрапують на
— Коли ти з нею одружишся, Бассомп'єре, і вона кохатиме тебе, я неминуче тебе зненавиджу. І ти зненавидів би мене, якби вона мене покохала. Нащо нам сваритись! Не треба розбивати нашої приязні! Я вирішив одружити її зі своїм небожем, принцом Конде. Хай вона належить до моєї родини й буде втіхою моєї старості.
Заціпенілий з ляку Бассомп'єр відразу пригадав усе, що було на змаганнях у серсо. «Бідолашний обожнюваний владар! От якби наважитись та попросити вас, щоб ви хоч змалювали словами предмет свого захоплення. Величносте! Ви ж навіть не бачили по-справжньому моєї нареченої». Проте він вирішив, що все це — тільки примха хворої людини. А тому лишив свої думки для себе, а королю наплів вишуканих і зворушливих слів:
— Величносте! Нехай це нове кохання дасть вам стільки втіхи, скільки журби завдасть мені втрата — якщо тільки я взагалі здатен журитись при вашій величності.
Та йому ще судилось подивуватися. Цілий день його величність нудив світом. А коли Анрі вже втратив надію і в проході коло ліжка поставили столик, щоб він міг пограти в кості з трьома придворними, з'явилися дві гості. Пані де Монморансі для цього навіть поквапилась видужати. Король сидів по другий бік ліжка і через нього розмовляв з матір'ю й дочкою; правду кажучи, мати дужче подобалась йому. Але як же вівчарочки з роману «Астрея», хто нагадує їх і віщує незвідане щастя? Він спитав крихітку, чи вона рада, що йде за пана де Бассомп'єра. Вона з невинним личком відповіла:
— Адже тато цього хоче…
Сердега наречений остовпів. Чи ж давно він чув від неї: «Мій єдиний, довіку єдиний!» А коли король став допитуватись, Шарлотта тількн знизала плечима. Бассомп'єр побачив, що вона з холодним серцям зреклась його. В нього пішла носом кров, він вийшов і два дні не з'являвся на очі. Нe їв, не пив, збувся сну. Король зажадав його знов до себе. Покривджений фаворит зрозумів, хоч і ціною страждань: ця вранішня зоря не добра, вона не має серця, з неї вийде хижачка й більш нічого, а старий король цього не бачить. Для нього дівоча краса — запорука доброти. А за доброту, якої годі знайти, він віддав би половину своєї військової скарбниці — не насправді, так хоч у думках.
Конде не заперечував і покірно прийняв те, що йому наказали: заручення, збільшену в кілька разів пенсію і навіть плітки. Король одружує його, аби здобути коханку для себе. Король обрав саме його, бо за ним підозрюють збочені нахили, отож він, найскорше, й не доторкатиметься до дружини. Все це Конде терпів цілих два місяці, поки не уклали шлюбу. Протягом цього часу король міг мріяти. Кожна зичлива людина бачила, що його прихильність чиста, згідна з приписами пана д'Юрфе, і що ті численні вірші на честь предмета своєї жаги, які він замовляв або складав сам, погані. Звичайно його придворний поет Малерб [117] писав краще. «Як втішно думати про радощі минулі», — це, звичайно, правда, це дуже вдале резюме людського життя. Воно якраз пасує літній людині, що їй до лиця саме думка, а не розпач і не блаженство.
117
Малерб Франсуа де (1555–1628) — поет, ранній класицист. Був придворним поетом Генріха IV.