Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
Хмарочоси навколо нас горіли. Це світіння всередині веж здалося мені внутрішнім жаром Нью-Йорка. І в ньому хотілося бути безмежно довго. Так буває, коли найтемнішої ночі в Карпатах задивишся на багаття, що жевріє догораючи. Там же насправді стільки всього відбувається!
Потім увесь той жар виник на його, Длинного, полотнах. Він витягав їх одне по одному з-під гір усілякого мотлоху і кидав на підлогу переді мною. Ті, що вже в рамах, розставляв по всіх придатних для перегляду місцях. Виявилося, що в нього десятки картин, переважно незавершених, але все ж вогнедишних. Як вони всі помістились у цій комірчині?
Або інше: як ми до неї потрапили?
Бродвей
І там, усередині цієї Праски, на якомусь її 12-му чи 13-му поверсі, мій друг Длинний винаймав собі майстерню, зовсім крихітну, але, звісно, з високими стінами. А тепер він жбурляв у ній свої полотна — десятки робіт — перед мої очі. Я сказав йому, що він усе-таки знайшов ту форму, якої прагнув. Я не був певен, що я так справді думаю, але я не міг уже сказати по-іншому. У кожному разі я вже знав, як він крутиться в тих вогнях і як йому пече.
Добре, що у відповідь він заговорив про наші старі часи. Добре, що дорогою ми запаслися безліччю темного «Семюела Адамса». Вистачило, щоб випити за всіх, кого ми згадали, художників і не-художників. «На південь!» — закричав Длинний, коли відчув, що нам пора.
Не знаю, яке завдання він собі поставив на той вечір, але ми всіма силами його виконували. Оминувши Вашингтон Сквер з його непевними людськими групами, від яких уже добряче тягнуло першою хвилею наркотичного збудження, ми пробилися на Нижній Мангеттен. Саме з того місця Бродвей вирівнявся, взявши суворо південний напрямок і вже нікуди не збирався збочувати аж до свого впадіння у Баттері Парк.
Зате збочили ми — так, ніби не чекали від нього цієї зради й вирішили піти геть. На Волл-стріт, у цьому каньйоні банків, на самому дні каньйону, я вже майже нічого з того, що казав мені Длинний, не чув. Я лише знав, що ми йдемо північною межею Нового Амстердаму, за нею ліс, а в ньому індіанці. Вони мали б напасти зліва. Я затуляв рукою ліве вухо від їхніх вогняних стріл.
Слава Богу, це не тривало вічно. З Волл-стріт ми знову збочили, знову ліворуч, тепер у Перл-стріт, і я, здається, вперше зрозумів, що ми йдемо до Бруклінського мосту. Але спочатку був маяк пам'яті «Титаніка», після чого ми перетнули Сауз-стріт і певний (а точніше — непевний) час лазили портом старого міста, де я все повторював, що це Франик, Франик, це Франик, бо тут усе замале для Нью-Йорка. А Длинний казав, що все на кістках, на скелетах, на хребтах затонулих кораблів, на будівельному смітті, на землі, навезеній з котлованів, що вириті деінде.
І коли я озирнувся на Близнюків, то раптом побачив усю вертикаль цього міста — від кісток і скелетів десь глибоко під нами до шпиля на вищому з них.
Не мине і трьох років, як усе западеться і змішається.
Але от що мені справді не дає спокою, то це рядок із Аллена Ґінзберґа, де він пише про «ангелів Магомета, що танцюють поміж висотників». Як він міг це побачити ще у 1955-му, за стільки часу перед Подією?
Ми стояли на Бруклінському і дивилися на Свободу. Ми довго і настирливо крокували мостом, обганяючи інших, щоб урешті спинитися навпроти неї. Припускаю, що вона здавалася значно меншою, ніж тепер я бачу її на знімку. Зрозуміти, що то вона, можна було тільки з вінка і факела — вони світилися, вся решта ні. До неї було далеко. «А уявляєш собі це кількатижневе хитання палуб?» — запитав Длинний.
Я уявив — як і переповнені салони четвертого класу, нудоту і блювотиння, дитячі хвороби, пропасницю,
«Одного разу я задумався, ким була та перша жінка з Європи, котра народила тут першу дитину, — казав мій зовсім п'яний друг Длинний. — І, знаєш — я чомусь упевнений, що це така руда й кістлява, тонка і суха, але шалено стійка і вперта ірландка. Так і було. Але суть не в тому. У цьому місті Бог збирає грішників усього світу, а потім він усіх нас відразу і знищить — єдиним концентрованим ударом, вогняною зливою чи піщаною бурею. Як йому вже буде зручніше».
Ми засміялися — востаннє. Аж тоді він додав: «Ти бачив, яке тут небо?».
Володю. Я знаю, ти є.
Той, кого спалено — не ти.
А ти стрибнув у воду. Ти все-таки вирвався.
КАЛІНІНГРАД, 2000
«Калінінград — європейські ворота Росії», — прочитали ми, щойно в нього в'їхали, European gate of Russia. Добре, що вони в неї є, ці окремо взяті і винесені далеко за межі країни ворота. Петербург мав стати лише вікном, а тут цілі ворота.
Калінінград — це місце, де Prussia meets Russia. А втім, радше навпаки — місце, де Росія поглинула Прусію.
Калінінград і Кеніґсберґ — це навіть не Братислава і Пресбурґ, не Львів і Лемберґ, не Вроцлав і Бреслау, не Франик і Станіслау. Кеніґсберґ — це острів завбільшки з труну Іммануїла Канта, а Калінінград — це Росія.
На залізничному вокзалі, все ще трохи пруському у своїй архаїчно-архітектурній основі, нас приймали з військово-морським оркестром. Чому не з військово-залізничним — так і лишиться загадкою. Я ж знаю, що в них там обов'язково є хоч один військово-залізничний оркестр! Як і військово-пожежний, військово-повітряний і повітряно-десантний.
Я ніколи не забуду самого початку: як АБо зауважив перший переляк в очах західноєвропейських товаришів: кирилиця! Кириличні літери, всі написи ними, Юропиен гейт оф Раша — жааааах!
Військово-морський оркестр виявився аж ніяк не єдиним оркестром того дня. Від вокзалу нас повезли з міліцією й мигалками до пам'ятника Пушкіну. І там на нас уже чигав оркестр народних інструментів, на 90 відсотків укомплектований балалайниками. Західноєвропейські товариші (деякі з них) пустилися танцювати — звичайно, навприсядки. Диригент і художній керівник оркестру (заслужений артист Федерації) артистично і заслужено стріпував розкуйовдженими на вітрі патлами. Концерт під Пушкіном тривав не менше години. Перепрошую за нечемність — я мав написати «не довше години», після чого подякувати.
Того дня трапилося ще багато всього. Пам'ятаю мітинґ-реквієм коло вічного вогню, де німецькі товариші приречено покладали вінки до монументу своїм визволителям ще й дякували за це. Дякувати слід було передусім маршалові еСеСеСеР Василевському, його геніальній тактичній вигадці — почати штурм виключно силами піхоти й аж тоді провести артпідготовку, внаслідок чого втрати піхоти від власної ж артилерії виявилися на порядок вищими за передбачувані.
Пам'ятаю також диско-шоу з гнучкими блядуватими дівчатками на естраді «Домського собору» і присутнього там у перших рядах ґосподіна ґубернатора. Під час поетичних читань останній зненацька прокинувся, почувши українську мову, і зажадав з місця, щоб АБо почитав ще, але що-небудь з Тараса. Ґубернатор виявився земляком — не з Прусії, а з Малоросії. Це засмутило нас і втішило водночас.